" Село, для мене ти єдине..."
Історія села Шамраєве
У південно-західній частині від автомагістралі Київ-Одеса на відстані 5 км ., впритул до райцентру,
розміщене одне з найбільших сіл Ульяновського району – Шамраївка. Його площа 3476,3 га ., а проживає в
селі 1726 осіб (дані на 2009р.)
Історія Шамраївки веде свій
відлік з другої половини 18 століття, а точніше з1767 року. Понад сто років
тому місцева земська газета писала :»Село Шамраївка розташоване на обох берегах
річки Синиці в 26 верстах від села Голованівськ, на південний захід. Назва села
походить від прізвища першого поселенця (Шамрай).
Існує легенда, що Шамрай був
козаком. Напередодні розгрому Запорізької Січі Катериною ІІ, чи то поранений
козак Шамрай, осілий на зимівлю, облаштував собі місцину на березі р. Синиця і
оселився там. Згодом біля нього почали селитися інші люди. Достеменно відомо,
що вже в 1774р. тут проживало 40 сімей (214 жителів). І нарекли село іменем
першого поселенця Шамраївкою.
У 18 – 19 століттях село належало
родині польських магнатів Потоцьких. За графа Потоцького Шамраївка, як і вся
територія нинішнього Ульяновського району, зазнала жорстокого гніту. У другій
половині 19 століття село належало російському графу Строганову, а в останнього
викуплено Удєльним Ведомством. За переписом 1865 року, як свідчать архівні
дані, в селі проживало 1200 сімей православних, 1 сім’я розкольників і 3 сім’ї
євреїв. Селяни займалися землеробством, працювали на Грушківському цукровому
заводі. За останніми історичними знахідками, серед архівних документів є дані,
що Ульяновський цукрозавод називався не Грушківським, як прийнято вважати, а
Шамраївським. За роки існування цукрозаводу навколо нього розросталося селище,
а більшість перших робітників були шамраяни.
У 1784 році у селі було встановлено каплицю
(церквушку) у вигляді хати, вимащеної білою глиною. З кінця 19 століття і до
1853 року тут була дерев’яна Іоанно-Богословська церква. З того часу й
зародилася в селі традиція, яка збереглася до сьогоднішніх днів, відзначати
храмове свято на Івана Богослова – 9 жовтня. У 1853 році на кошти графа
Потоцького в селі було збудовано церкву, та вона простояла не дуже довго –
згоріла дотла в 1886 році під час великої пожежі. В 1892 році знову ж на кошти
графа Потоцького збудовано церкву. Це була одна з найкращих і найдорожчих на
той час в окрузі церква, її вартість складала 30 тисяч карбованців. Освячував
церкву 12 вересня 1892 року єпископ Балтський Миколай в імя святого апостола
Богослова. Ще до завершення будівництва нової церкви в 1889 році було відкрито
церковно-приходську школу, першу школу в селі.
В «Історичному описі приходів
Балтського повіту» (1865 р.) є дані про священиків села. Так Іван Пергатовський
правив у сільській церкві 47 років, а Григорій Пергатовський – 37 (1827 -1864
рр. ) Церковні землі складали 63 десятини, 1052 сажні, під усадьбою – 4
десятини, 1315 сажнів, орної32 десятини, сінокосу 26 десятин, 2137 сажнів.
ХХ століття для шамраян розпочалося трагічними
подіями. Історія села того періоду схожа з історією сотень сіл України – Перша
світова війна, Громадянська війна, Голодомор, Велика Вітчизняна війна.
До 1917 року кращими земельними
ділянками у Шамраївці володів Михайло Дубецький – пан-орендар земель графа
Потоцького, а потім Строганових, а широкими левадами, що простяглись обабіч
річки Синиці – місцеві багатії, крім левад вони мали від 20 до 40 десятин
землі.
Після Жовтневої революції на
місці панського фільварку у 1924 році організовано ТСОЗ (Товариство спільного
обробітку землі). Організатором виступив Григорій Леонтійович Гусятинський.
Згодом на базі цього товариства виник колгосп імені Паризької Комуни. Першими
колгоспниками стали: Корній Пантелейович Кучеренко, Пилип Андрійович Ковальчук,
Євген Федорович Льошенко, Сава Сидорович Мишоловка, Федот Михайлович Мишоловка.
Восени 1929 року було прийнято Статут сільгоспартілі. Почалась масова
колективізація дрібних сільських господарств.
На початку 1936 року в артілі імені Паризької Комуни вже було 156
селянських господарств. Головою обрали Арефа Авксентійовича Мишоловку. У червні
1930 року організувалося товариство імені Ворошилова, а потім, майже одночасно
ще два – «Дружна праця» і «Червона зірка». Згодом вони об’єднались у артіль
«Дружна праця», а в 1934 році їй було присвоєно ім’я С.М.Кірова.
На артільному току
На будівництві ферми
Таким чином землями на території села Шамраївки володіли відділок
бурякорадгоспу, колгоспи імені Паризької Комуни, імені Ворошилова та імені
Кірова.
З 1928 року село ввійшло в Данилово-Балківський район, а вже з лютого
1932 року повна адреса селян стала Грушківський район Одеської області.
Наприкінці тридцятих років життя в селі дещо налагодилося і
активізувалося. Досягнення сільських колгоспників були представлені на Виставці
досягнень народного господарства в Москві. Шамраївську МТС нагороджено орденом
Леніна. Таке визнання праці й старань селян відображалося на наступних
досягненнях, рівні життя селян.
Радгоспна ферма
Радгоспний тік
Велика Вітчизняна війна 1941-1945
років навічно ввійшла в історію села трагічними наслідками. Понад 500 селян
пішли на фронт і 246 з них полягли смертю хоробрих.
В ніч з 31 липня на 1 серпня Ульяновський
район було окуповано німецькими військами. З спогадів жителів села очевидців
цих подій ми знаємо, що німці у село зайшли з сторони м. Одеси. Німецькі
солдати пересувались на мотоциклах, конях, пішки. Їх зустрічали місцеві жителі,
яких розбудив гуркіт гармат та мотоциклів. В селі окупанти не залишились. Селом
керував староста – Печериця. Німці
відкрили склад і пограбували його, забрали коні, що залишилось порозбирали
жителі села. Під час окупації в селі продовжував працювати радгосп. Селяни продовжували
ходити на роботу, збирали урожай, доглядали вцілілу худобу. Життя в окупованому
селі було важким, жителям забороняли без дозволу влади різати свиней для
власних потреб, забирали м'ясо, сало. Поліцаї слідкували щоб з поля нічого не
приносили додому, тому часто нічим було
навіть розтопити піч в хаті. Катастрофічно не вистачало найнеобхідніших речей. З
перших днів окупації села Шамраївки німці почали арештовувати сім’ї, рідні яких
були офіцерами і захищали нашу Батьківщину в лавах Радянської Армії. Люди були
змушені шукати притулку в інших селах.
Таким прикладом може служити сім’я Чернієнків. Ця сім’я була традиційно
ковальською, всі чоловіки в родині від прадіда були ковалями. Андрій Карпович
Чернієнко до війни працював головою колгоспу ім.. Кірова в Шамраївці.
Напередодні лихоліття в нього виявили страшну хворобу, тому він був непридатний
до строкової служби в рядах Червоної Армії. Через це його не мобілізували на
війну. Залишившись в тилу, він мав завдання допомагати партизанам. Його, як
колишнього голову колгоспу, німці теж могли розстріляти і тому йому прийшлося
переховуватись в с. Сабатинівка, де він працював ковалем до квітня 1944 року.
За сприяння голови колгоспу Гошуляка Андрій допомагав партизанам:
заготовляв і переправляв їм фураж, муку, молоко, картоплю, овочі та інше.
Наприкінці лютого 1944 року
Андрій вирушив у Шамраївку до своєї сімї – дружини Марії, дітей Василя, Віри та
Міли. Та поліцаї вистежили його, заарештували і доставили в Ульяновську
комендатуру. Там, перебуваючи у в’язниці, протягом двох тижнів місцеві поліцаї
катували та знущались над ним. Марія Токарчук (Татарчук?), яка в той час
працювала прибиральницею в комендатурі, розповідала про те, як у живого Андрія
зрізали шматками шкіру, ламали кістки, і били , били….
11 березня 1944 року у переддень визволення Ульяновського району, Андрія
Карповича та інших полонених було розстріляно.
Ще й досі не відомі місця поховань багатьох солдат.
Імена загиблих жителів села навічно викарбувано на стелах біля пам’ятника
загиблим воїнам, який було споруджено та відкрито в 1957 році, за проектом
скульптора І. Фурманова. Це братська могила двох невідомих радянських солдат,
тіла яких було знайдено після визволення села в 1944 році.
У наступному році село було включено в план електрифікації. У 1951 році
три колгоспи села об’єдналися в одне господарство – колгосп імені Кірова. У 1957р. його землі перейшли в
підпорядкування Ульяновського бурякорадгоспу, в якому було створено два
відділки – ім.. Кірова та Шамраївський, в яких працювала переважна більшість
селян.
На радгоспних ланах
Шамраївська сільська Рада
депутатів трудящих села Шамраївка, Грушківського району, Одеської області
відновила свою діяльність в 1949 році і продовжувала діяти до 1960 року. 5 травня 1949 року Президія Верховної Ради
України перейменувала Грушківський район в Ульяновський. 12 лютого 1954 року
Ульяновський район було передано Кіровоградській області. З 1960 року село
Шамраївка ввійшло до складу міста Ульяновка. Завдяки приєднанню села до
сусіднього селища Ульяновка отримала статус міста.
Після проголошення незалежності України статус села змінився. Згідно
Постанови Верховної Ради України «Про виділення з меж міста Ульяновки
Ульяновського району, Кіровоградської області, села Шамраївки в окремий
населений пункт» (Постанова № 1944 – ХІІ, від 06 грудня 1991 року) та рішення
дев’ятої сесії обласної Ради народних депутатів ХХІ скликання від 21 лютого
1992 р. було створено в Ульяновському районі Шамраївську сільську Раду. В
березні 1992 року Шамраївська сільська Рада знов відновила свою діяльність (Протокол №2, від 31.03.1992р.) Першим головою обрали Василя Григоровича
Собка. За часи його головування відбулося становлення села.
Сучасне приміщення сільської ради
Кінець 90 – х років та початок
нового століття – це не найкращі часи нашої держави. Реформування сільського
господарства, безробіття не обминули Шамраївку. 08.12. 1994 року затверджено
Статут відкритого акціонерного товариства «Світанок», призначено Правління та
зроблено переєрестрацію радгоспу Ульяновського цукрокомбінату. Засновником відкритого
акціонерного товариства стало регіональне відділення фонду держмайна України по
Кіровоградській області. В лютому 1996 року ВАТ «Світанок» було реформовано.
Селяни отримали сертифікати на землю. По-різному люди розпорядилися своїми
паями. Одні виявили бажання самостійно господарювати на своїх наділах, інші
здали в оренду фермерам, які господарюють на території сільської ради. Сьогодні
найбільші господарства села – це СФГ «Кондор», СФГ «Зосим», ТД «Вікторія», ФГ
«Вдовиченко», ФГ «Наумук». Тут створено робочі місця для селян, а пайовики
щороку отримують дивіденди на здану в оренду землю. На території села
знаходиться дорожний відділок, який також забезпечує людей роботою.
У 2006 році більшістю селян був обраний сільським головою Володимир
Валерійович Осієвський, якого переобрали на наступний термін на чергових
місцевих виборах в жовтні 2010 року.
У 2008 році при підтримці райдержадміністрації та районної ради,
обласних держадміністрації та ради й фінансуванні з держбюджету в Шамраївці
завершено будівництво нового приміщення школи, яке тривало майже двадцять
років. Тепер сільські діти мають змогу навчатись в великих, світлих класах.
На території села працює Будинок культури, з жителів села створено
народний колектив «Калинонька», який неодноразово займав призові місця не
районних оглядах-конкурсах художньої самодіяльності.
Сучасне приміщення будинку культури
Дитячий садок знаходиться на балансі сільської Ради і працює безперервно
цілий рік. За сприяння сільського голови в ньому зроблено гарний ремонт,
підведено воду, каналізацію, оснащено новим обладнанням кухню, дитячі кімнати
діти можуть зростати в гарних умовах.
У сільському дитячому садку
На території села також відкрито
церкву, приміщення для якої переобладнано з колишнього промтоварного магазину.
На пожертви парафіян біля церкви впорядковано територію, збудовано
дзвіницю.
На даний
час (2011р.) священиком в селі є Тодавчич Петро Юрійович. Також на території
села діють кілька магазинів, де жителі села можуть придбати речі першої
необхідності та продукти.
Наближеність до райцентру сприяє тому, що в селі майже не
спостерігається міграції населення, більшість селян працює в м. Ульяновці. На
даний час Шамраївка залишається найбільш
перспективним селом району.
Спогади про голод 1932 – 1933
рр. жителів села.
Стельмах Ганна Миколаївна , 1916 року народження згадувала…
Я добре пам’ятаю голод . Люди
голодували, бо зерно забрала влада. Самі свої сільські люди, які були при
власті, ледачі, хто на робив, ті й грабили. Доносили на сусідів, родичів. Люди
намагались поховати зерно, але все одно знаходили й забирали. Тітка в торбинки
понав’язувала зерно і попідвішувала під столом, а племінник – виконавець
налапав і доніс на неї, зерно забрали. Ці, що приходили, шукали шпичками кругом
і на городі. У сусідів забрали діжку з тістом. Бабка сусідка плакала за кабаком,
а вони вирвали з рук і забрали. Ходило по хатах по 5 – 6 чоловік. Забирали не
лише продукти , а й все , що їм подобалось, одежу, рядна, а потім робили базар
і продавали ці ж речі. Люди їх же в них і відкуповували. Для тих хто працював в
колгоспі варили борщ, юшку. Люди не хотіли йти в колгосп, то їх змушували
писати заяву, що буцім-то самі хочуть іти в колгосп. Дядько не хотів йти в
колгосп, ховався і не пішов (звали Борщ Яків). Худобу, щоб не забрали ,здавали.
Щоб вижити їли все, що можна було їсти, і не можна. Одна тітка напекла пиріжків
з майською кузкою (її так і прозвали Майкою) та й отравився чоловік. В школі
давали їсти (тим хто ходив в школу). Катя, менша сестра, як прийде додому, то
її вдома їсти не давали, бо їла в школі. Я ходила рвати бур’ян (калачики їли).
Бур’ян їли, кістки з вишень і абрикос (кашки вибивали), бур’ян кришили і
варили, жарили. Жом їли., листя з вишень. Казанки не мили після їжі, щоб не
вимити їду яка залишалась на стінках казана. Їли коняче м'ясо, якщо в колгоспі
яка коняка ногу ламала, то дорізали. Сусіди ховали зерно в клуні. Коли прийшли
шукати, то на подвір’ї стояв діжурний, щоб нічого не винесли, не переховали. В
них зерно не знайшли. А ми побачили, що в низ з під клуні полова
сиплеться і зерно від нашої межі (то миші наточили зерна). То ми
патиками вигрібали з-під клуні поїдене зерно, на печі тихенько терли його, щоб
ніхто не бачив і їли. Батько одного разу виміняв в Саврані на базарі мамин
кожух на торбинку крупи. В селі були
випадки людоїдства. Баба зарізала племінника (Багрій Мень, ще був парубком),
який пожалівся, що в нього щось болить. Тоді пішла до сусідів красти цибулю на
городі, щоб зварити з племінником. Та сусіди знайшли по слідах, по росі вранці.
Пішли по слідах і побачили в баби в дома зарізаного племінника. Її нічого не
було за це. Померлих хоронили на кладовищі, привозили і кидали на купу. Ми викопали яму брату, коли привезли хоронити, то вже яма була повна
мерців. Чи можна зараз знайти ці могили я не знаю. Винні в голоді ті ,що були
при власті.
В період голодомору 1932 – 1933 років
проживала в С.Дубинове Савранського району Одеської області.
Гусак Ніна Романівна жителька с. Шамраївка, 1927 р.
народження згадує…
В той голодний рік позабирали ,
витрясли все, грабили людей. Забирав Варіон Вдовиченко, все підряд, зерно.
Шпичками шукали, в штандартах, люди замаслювали там, а власть відбирала. Люди
ховали продукти в штандартах, гладущиках, у печі, хто де бачив, закопували на
дворі. Крім продуктів забирали одежу, шкафи красиві і все що їм нравилося.
Забирали корів і всю скотину. На полі не дозволяли збирати колоски та рештки
городини. Кого піймали, то судили, за три за чотири колоски судили. Не можна
було ні одного колосочка взяти, а хто робив (в колгоспі) то дурно робив, за 200
грам хліба. Поля, комори колгоспні охороняла прислуга з народу, яким давали за
це їжі трошки. Заставляли йти в колгоспи, забирали худобу, городи. Коли забрали
все, то й люди почали вмирати, ті в кого нічого не було і ті в кого було погане
здоров’я . Не голодували тільки великі чини. Голова колгоспу і такі, що
були заодно з ним. Вижили ще й ті, які ходили в радгосп робити та й там давали
їсти. Давали баланду і 200 грамів хліба. Односельці один одному не допомагали.
Кожен для себе, батьки все несли дітям. Їли що бачили. Листя з вишень, щавель,
бурячиння, корінці. Люди дуже мучилися через таку їжу. Їли диких тварин:собак, щурів, скойки,
ящірок, що лазило то все їли. Їли людей, ще й як їли. Холодець варили і
продавали на базарі, а хтось купив і знайшов пальці. Одного разу маленька
дівчинка Густинська Галя гуляла по дорозі, а її побачила одна тітка Марсельна і
захотіла вкрасти дівчинку. Забрала собі і понесла її додому, хотіла її зварити.
Батьки Галі шукали її, а хтось сказав їм, що взяла і несла дівчинку Марсельна.
Батьки прибігли до дому Марсельки, вибили двері і забрали дівчинку, яка вже
була приготовлена до готування. В цей рік в селі вимерла половина народу. Ніхто померлих не хоронив. Вивозили в
кручі різні, яри, хто куди бачив. Я про цей голод розказувала всім своїм дітям,
онукам.
Білик Надія Марківна, 18.04.1929 року народження, згадує…
Великий був неурожай, у людей
відбирали вирощене в господарствах представники влади, їм надавали прикази з
району. Винагород за донесення на сусіда на приховане зерно не було, документів на відбирання зерна теж ніхто не
бачив. Ті, що відбирали в людей хліб мали зброю. Люди ховали зерно, щоб
прогодувати сім’ю. Ховали в погребах, будинках, під полами, насипали в глечики.
Тим , хто працював в колгоспі давали їсти кашу, куліш. Багато людей не хотіли
йти в колгоспи, їх змушували, а якщо люди не йшли, їх відсилали в Сибір.
Збирати в полі колоски не дозволяли. Люди почали помирати з голоду, коли не
було вже, що їсти. Малих сиріт, які залишились без батьків забирали в інтернат.
В селі не голодували ті, які запаслися продуктами. Кожна людина боролася за
своє життя. Більшість їли ягоди, коріння, варили куліш, в нього добавляли кору,
їли собак, жаб. Можна було міняти цінні речі, які ще були на продукти. Померлих
хоронили на кладовищі, ті, що могли ще пересуватися. Сучасна молодь села знає
про голод від своїх бабусь і дідусів.
Толпекіна Людмила Микитівна згадує…
Я добре пам’ятаю голод. Голод почався
бо власть забрала всьо добро, їду, приїхали, й забрали. Приходили солдати,
міліція і забирали все в пользу держави, бо люди не хотіли йти в совхоз. Люди
доносили один на одного, даже брат на брата. В тих, хто забирав зерно ніяких
документів не було, сказали, що куркулі і забрали всьо. Тих хто не віддавав
зерно чи інші продукти, або оборонявся, могли розстріляти на місці, або
вислати. До хати приходило десять солдат з старостою і шукали скрізь в хаті, на
горіщі, в погребі, на городі дивилися чи немає свіжої , копаної землі. Ховали
продукти де було можна, закопували в землю, скотину різали і ховали в погребі..
В полі нічого не розрішали збирати. Поля і комори охороняла міліція, а інколи,
солдати. Щоб вижити люди їли весною траву, листки з дерев, ну все, що можна
було їсти, інколи щастило й колосків на полі назбирати. В голоді вважаю винною
була держава, бо зерна, в нашому селі, де я жила було багато.
Спогади Заїки Марії Макарівни.
В 1932 році началась колективізація і
у людей забирали хліб, зерно. І весною в 1933 році начався голод. Люди їли
маляс, траву, жом. Зерно і продукти відбирало місцеве руководство бригадир
Вдовиченко Ларіон, завхоз Кравець Михайло. Деяких людей і арештовували і
висилали. Ходили так, без зброї, але люди навіть не захищалися, бо не було чим.
Находили всьо: вилазили на горіща змітали, з погребів забирали картошку. Ходили
не до каждої хати, а до тих, хто мав більше землі. Колгоспникам варили бурду,
пекли хліб гречаний. Одяг не забирали, а худобу, харчі, всьо що було забирали в
тих, хто не йшов в колгоспи. За п’ять колосків, за три буряки судили.
Їздив голова, завхоз, бригадір. Дньом
приходила бригада і забирали, по три рази приходили. Голод розпочався десь
літом перед врожаєм. Було так, що на
свому городі не можна було жита вжати. Жорняк Єлизавету за те що в себе вжала
жита засудили на год. То люди стали боятись і залазили вже тихенько в середину
і стригли колоски, і варили куліш. Ситіт забирала рідня, котрі були маленькі, а
старші ходили самі, просили кусок хліба поки жили, деякі паслися, так і
помирали. Їли кропиву, щавель, черепах. У містах не було такої голодовки.
Матері своїх дітей різали й їли, було так, що уже того хто вмирав добивали й
варили холодець і продавали на базарі. Померлих збирала підвода і вивозила на
кладовище. Там рили ями і так їх і засипали, не було ні попа ні музики, хто мав
то ховав в домотканому рядні.
Восени був сильний урожай. Вже тоді
дали пайок колгоспникам. З села вислали Льошенка Івана, Мазура Милияна.
Гончарук Олександр Іванович, 08.10 1915 року народження
свідчить.
Голод пам’ятаю. Колективізація
забрала весь реманент, коні, вози, почався силенний голод. Комнезам, активісти
забирали все, були з нашого села люди, що показували до кого йти, хто мав
зерно. Був приказ з вищих органів щоб зробити голодовку, розкуркулювали.
Висилали у Сибір заможних, які не хотіли йти в колгосп. Шукали зерно шпичками,
люди не боронилися, бо вони боялися власті. Ховали, але завжди находили, в
печі, в комені, в землі. Приходили по
5-6 душ, шпичками тикали в землю, в сіно, в дрова. Тим, хто пішов до колгоспу
варили раз в сутки баланду. На полях були діжурні і не можна було назбирати
колосків після того, як повимітали всю продукцію, люди почали пухнути і
вимирати. Виживали хто як міг. Їли все, що було лободу, кропиву, жом, з трави
варили юшку, їли листя з вишень, абрикос, липи, собак, котів, зайців. Одна баба
вбила дитину зварила холодець і винесла на базар, а там знайшли пальці дитячої
руки. Померлих хоронили на кладовищі, їх збирали на підводу і в одній ямі закопували. В голоді вважаю винними вищі органи, комнезами. Про голод
розказував дітям, онукам, сусідам.
Гусятинська Тетяна Дмитрівна, 25.01.1919 року народження
свідчить.
Голод був тому, що влада ходила і
забирала все що було з хати. Ходили з району і з села. Приходили по 9-12 душ.
Вилазили на горище, в комору ходили, на полі шпичками шукали, в землі. Ми
сховали в вербу в дупло мішок муки, а вночі ходили потрохи набирали, щоб спекти
коржа. Ховали коло скотини, викопували
під жолобом яму і в ній закопували. Одяг, все забирали. Батько помер і з нього
зняли костюм, сказали, що він уже находився в ньому, а папу ми хоронили в
білизні. В полі не дозволяли збирати колоски. Ліда Глюденко украла пшениці в
карман, наглядачі зупинили, провірили, що в кармані пшениця і засудили на 7
років. Ковальов, голова сільсовєту посилав людей охороняти поля. Ті люди, що
боялися, щоб не позабирали все, вступали
в колгосп . Заставляли проводити агітацію, щоб йшли в колгосп, збирали збори. В
колгосп самі забирали худобу. По зерно
приходили вдень, а вночі ходила охрана, дивилась чи не переховують зерно. До
хати приходили разів 15, через кожні три дні.Взимку 1932 почали вмирати люди,
Різдва не святкували бо не було що їсти. Не голодували голова колгоспу,
сільсовєту, ті що забирали зерно, ще й приходили й насміхалися. Більшість в
селі померли, з моєї сімї вижили тільки мама і я. Харчами ніхто ні ким не
ділився. Виживали хто як міг. Споживали кропиву, лободу, какіш рвали й їли,
листя й кору з вишні, малини, яблунь. Померлих викидали на підводу, вивозили та
закопували в ямі.
Мишоловка Андрій Федотович , 18.09.1918 року народження,
свідчить.
Голод я пам’ятаю. В той час влада мало
думала про людей. Мєстна власть з вищестоячими органами та активістами
відбирали в людей зерно. Хто міг, то з ними спорили, виганяли з хати, але не
всім вдавалось це зробити. Люди закопували зерно в землю, в печах робили ями і
там ховали. Активісти приходили з залізними щупальцями і шукали. Ходили по 3-5
чоловік. Тим хто пішов в колгосп давали бульон рідкий, кукурудзяний куліш, хліб
з мар гару з прілого зерна. В колгосп забирали й худобу, мало кому вдавалось її
заховати. За збирання колосків судили.
За 5-6 кілограм колосків засудили на сім років Загорулька В. Поля охороняли
завози, діжурні. Не голодували тільки ті, що добре заховали зерно і мали що
їсти. Щоб вижити, люди їли траву, лободу, кропиву, мерзлий буряк, листя та кору
з вишень, слив, чорної смородини, як не було скота то їли собак, котів. Людей в
селі померло багато. Померлих збирали на підводу по 5-6 душ і на цвинтарі
закопували. Для цього назначалися люди, які мали сили.. Про голод тепер знають
з книг, учні читають, я розказував своїм дітям.
Винними в загибелі людей вважаю владу, яка не
відстоювала права людей.
Шаверська Марія Назарівна, 27.04.1927 року народження
згадуючи про голод говорить…
Голод почався тому, що був неврожай,
а ще й забирали. Начальники приїжали клали вівалку і все вивіювали, хто вспів
заховати, той мав що їсти.За заховане зерно висилали. Люди ховали зерно в
ліжках, в печах. У ліжко насипали, клали постіль і самі сідали на ліжко, щоб не
забрали. В полі не дозволяли збирати колоски, охороняли діжурні, робочі. По
хатах ходили вдень, по 5-6 душ, за один раз забирали все. Не голодували тільки
ті, що заховали їжу, вижило людей не багато. Люди з голоду їли траву, лободу,
кропиву, жом, нас батько як глядів то не давав їсти траву. Померлих хоронили на
цвинтарі, в одній ямі могли похоронити 10 людей. Про голод я розказувала дітям,
онукам, але їм важко в це вірити.
Спогади Баланюк Лідії Юхимівни жительки с. Шамраївка про
війну.
Отримала статус «Дитина війни»
Лідія Юхимівна народилася 20 березня
1927 року в с. Шамраївка. В сім’ї було ще двоє старших дітей – брат Іван та
сестра Аня. До війни закінчила 6 класів сільської школи. З першого ж дня війни
в районі було оголошено мобілізацію.
Нас, жителів села, мобілізували на
риття окопів біля с. Данілова Балка недалеко від р.Буг. В кінці літа фашисти
прийшли і в наше село. Німці йшли по вулиці П.Комуни в напрямку с. Данілова
Балка. Німецькі підрозділи складались з піхоти та мотоциклістів, німці з собою
гнали полонених. До окупації в селі зібрати урожай не встигли, тому німці
змушували людей працювати на зборі урожаю.
Під час окупації в селі німецьких
солдат не було, влада була в руках старости та поліцаїв, працював колгосп, були
організовані бригади, я працювала на полі.
Під час окупації не було солі, сірників, вогонь приходилось кресати.
Брали білий камінець били по ньому залізом до труту, трут робили з осоки.
Солили селітрою, чи брали сіль у німців, вона в них була як цеглина на вигляд.
Весною 1944 року нас звільнили. Перед
відступом німці пустили під відкос поїзд на залізничному переїзді, наш
розвідник застрелив двох німців, вони довго лежали на переїзді (поїзд впав з
залізничного моста, а літак розбомбив міст). Після звільнення радянська влада
знову провела мобілізацію на фронт.
Дівчат, та тих, хто не підлягав мобілізації , зобов’язали взяти за три дні
харчів і відправили нести боєприпаси до лінії фронту. Ми пішки залізничною колією йшли на станцію
Таужне там брали снаряди, кому діставались патрони в ящиках і несли. Я несла
боєприпаси разом з Дунею Мазур, Ніною Чернієнко та Анею Шаповал. Дойшли ми до
с. Бандурове там переночували і далі несли до Піщаної. Було холодно, дощ,
болото та ми несли , бо попросили допомогти фронту. Нас проводив Побережець
Василь, який знав дорогу. Йшли самі, без охорони, без супроводу, серед нас були
і діти і старі. Принесли до станції, а там їх здали солдату який приймав
снаряди та патрони. Принесли лише один раз.
Весною цього ж року (1944) походила мобілізація на відбудову Донбасу. Я
потрапила в міста Красний Луч Ворошиловградської області. Нас поселили в бані,
спали на тапчанах, дали матраци, простині. Працювали на будівництві,
штукатурили гуртожитки, а потім нас забрали в ФЗН де вчили шахтарських
професій. Заняття вели усно, бо не було на чому писати. Вчилися шість місяців.
Після ФЗН разом з Білик розформували на роботу по шахтам. Жили на квартирі в с.
Новопавлівка. На роботу ходили пішки близько 4 кілометрів. Шахта була глибока, приблизно 1200 метрів.
Працювала плитовою. Ми відчіплювали порожні вагонетки, чіпляли загружені вугіллям і піднімали на гору. Інколи,
щоб піднятись на гору, чіплялись за вагонетки і виїжджали. Вагонетки були дуже
важкі, по 1 тоні, поки розвернеш, то все болить, дуже було важко. В 7 ранку
йшли на роботу, а в 4 години вийдеш то вже й темно, то всю зиму сонця й не
бачила. На шахті працювали і військовополонені німці. На роботу їх приводили і
відводили під конвоєм. Німці жили в обгородженому будинку під охороною. День
Перемоги зустріла в Донбасі. Нам як сказали то ми дуже зраділи. Потім нас
повели в м. Красний Луч на мітинг. На шахті пропрацювала до 1947 року. Потім
приїхала додому й робила в колгоспі ланковою. В
1953 році вийшла заміж за Бодю Федора Івановича. Дітей нам Бог не дав то
на старість залишилась самотньою.
Льошенка Івана Піоновича
Народився 8 червня 1922 року. В с.
Шамраївка Ульяновського району Кіровоградської області.
З першого дня війни і до самої
Перемоги був на війні. З села Шамраївки і до Берліна пройшов пішки. Зразу
воював, а потім пішов вчитися у Феодосію. В 1942 році закінчив військове
училище і отримав звання лейтенант. Біля Феодосії був контужений і отримав
легке поранення. Інвалід ІІ групи.
Служив в Керчі в 44 армії, потім
воював в 47 армії, з нею дійшов до Берліна. З 47 армією держав оборону
Кавказу. На Кавказі харчувалися одним
рисом, водою і сухарями. Рис переправляли одним шляхом – через море. На Кавказі
попав в оточення. Довго голодували, була тільки одна дорога, щоб доставляти
продукти. Приймав участь в наступі на
Берлін. Полонених під Берліном німців супроводжували в табір для
військовополонених «Діберс». На 6 тисяч полонених було тільки 6 конвоїрів. День
Перемоги зустрів в Берліні , там його і відсвяткували.
Нагороди ветерана:
Орден «Отечественной войны», орден «Богдана
Хмельницького ІІІ ступеня», орден «За оборону Кавказа», орден «За мужність»,
медаль «За боевые заслуги», медаль «25 лет
Победы в Великой
Отечественной войне 1941 – 1945 г.», «Благодарность за овладение столицей Германии
г. Берлином», «Благодарность за отличные боевые действия при прорыве обороны
немцев восточнее города Штаргард», «Благодарность за отличные боевые действия
при прорыве обороняя немцев на западном берегу Одера и наступление на Берлин»,
«Благодарность за наступление на г. Дойг – Кроне».
Народився в с. Шамраївка, 14 січня
1927 року. Коли розпочалась війна йому було лише 15 років. Тільки закінчив 7
клас Шамраївської школи.
В 1945 році був призваний на строкову службу в військово-морський флот.
З цього часу і почалась для мене ця
страшенна і жорстока війна.
Почалося все з курсів військових мінерів
в м. Одесі. Пізніше, після закінчення курсів, на бойовому тральщику
розміновував акваторію Чорного моря. Був командиром мінерів, на його рахунку 10
підірваних мін. Ось один з епізодів бойового життя. Ми витралили міну Б- 3 і треба було її підірвати, а море було
неспокійне. І тоді на шлюпці 6 моряків і два мінери обережно підвісили під міну
патрони і відплили від неї на 180 метрів, щоб осколки не зачепили ні шлюпки ні
людей, але не завжди обходилось без жертв. Ось і цього разу було поранено три
чоловіка. Корабель в таких випадках знаходиться на відстані приблизно дві милі
від міни. Тому лише після вибуху з корабля спустили катер і підібрали наших
полонених, їх відразу ж відправили в госпіталь. Цей епізод відбувся біля
берегів Болгарії, недалеко від порту Варна.
За цей героїчний вчинок всіх
учасників було нагороджено орденом «Червоного прапора» і не лише людей, а й
корабель був одостоєний звання Краснознаменний бистрохідний тральщик «Міна2. За
подальше тралення був удостоєний ордена «ВВВ» і і 20-ти денною відпусткою.
Служив до 1953 року.
Пономаренко Павло Якович
Народився 22 червня 1922 року, в
Казахстані. В 1948 році переїхав в Україну.
З1938 по 1945 роки перебував на
службі в Червоній армій. Служив в м. Борисполі в військовій СМАШ ( школа
молодших авіа спеціалістів). У 1939 році після закінчення школи направили на
фінський фронт, а саме на аеродром. На аеродромі було 15 літаків, а прибуло 15
ескадрилій, які мали сісти на ці літаки. Була зима і літаки занесло снігом до
самих вітряків, пілоти розгортали сніг лопатами, втрамбовували тракторами, але
він тільки перетворився на «кашу» , потім спробували вчіпити до них лижі, але
літаки все одно не могли взлетіти і вильоти прийшлось відмінити. Потім цього ж
року (1939) ескадрон направили в Ташкент на потязі, і були вони там до 1940
року, а потім направили в місто Шемкент на кордоні Казахстану і Узбекистану.
Під час війни ескадрилья бомбувала міста і заводи в Німеччині, вильоти
здійснювали переважно ввечері. Бомби були різної ваги, навіть до 5 тон, така
бомба могла підірвати цілий квартал в місті. Ми під час війни базувались в м.
Владимирові. Перемогу зустрів в місті Барановичі. Після перемоги ще півроку
служив на білоруському аеродромі «Балбасова». За героїзм під час служби
нагороджений ювілейними медалями та медаллю «ЗА бойові заслуги», «За Перемогу»,
а також медаллю «Ветеран труда».
Спогади про голод 1946 – 1947
рр.
Жителя села Чернієнка Івана
Григоровича.
Я добре пам’ятаю голод 1946-1947 рр.
На мою думку причиною голоду став неврожай у 1946 році, та ще до всього
допомогла влада. Відбирали у людей вирощене в полі, городі і це були гурткові,
які робили все за наказом Сталіна. Винагород влада за донесення на сусіда про
приховане зерно не давала. Приходили солдати, поліцаї із пістолетами і шпичками
без ніяких документів і забирали всі запаси продуктів зерна. Застосовували
побиття, висилання до Сибіру на каторжні роботи і арешти за непокору. Люди
різними способами хотіли заховати зерно і різні продукти, ховали в глечиках,
закопували в землю. Боротися від насилля ніхто не наважувався, а всі жінки і
діти плакали й пухли від голоду. Робили обтиск скрізь і у землі навіть.
До хати приходили по 3-4 чоловіки. Можна було сховати продукти у сіні та
під стріхою, де ховали сало. Їжу давали всім, хто пішов до колгоспу. Давали
куліш та баланду.
Чернієнко Марія Матвіївна назбирала падалишніх зернят 5 кг., за це її
заарештували, а дітей забрали до дитячого будинку. На полях не дозволяли
збирати навіть залишки, їх збирали і здавали на тік , а що залишилось те
гнило. Добровільно в колгоспи не хотіли
йти, але так вирішила влада, змушували або йдеш у колгосп або їдеш у Сибір. Худобу ніде не ховали. Забирали
зерно у людей клуглодобово, частіше вдень. Якщо не віддав за першим їхнім
приходом то вони приходили вдруге. Люди почали помирати в 1946 році. Держава
опікувалась сиротами , відправляли дітей у інтернат.
Тим людям поталанило, які заможно жили, або рідні були тут при владі,
або молодіжні сім’ї. Зуміли вижити ті
хто змогли украсти, сховати продукти. Допомагали лише родичі одне одному,
ділилися продуктами. Так вижила Чернієнко Олена, їй і її мамі допомогла мамина
тітка, яка працювала на току і могла у чоботах, на поясниці приносити зерно.
Усі люди їли траву, кору дерев, птахів убивали, зайців, лисиць, щурів, листя із
берези, собак, котів. Не можна було навіть купити чи заміняти щось на продукти. Навіть були
випадки людоїдства. Хоронили померлих у братських могилах, усіх закопували в одну
яму. Ніхто нікому не платив за поховання, бо не було чим платити.
У 1946р. наприкінці і на початку
1947-го я був і дитбудинку, через три роки повернувся в рідне село, де доживаю
свого віка.
Спогади про голод 1946-1947
рр. Чирки Єлизавети Трохимівни, 1934 р. народження.
Я пам’ятаю голод 1946-1947 рр., мені тоді було лише 12 років, але такі
тяжкі часи надовго закарбовуються у пам’яті людей. На мою думку причинами
голоду були і неврожай і засуха, але найбільшу роль тут зіграла влада. У людей
забирали вирощене в полі, в городі, а були це представники від влади. За
донесення на сусіда про приховання зерна надавались винагороди. За це донощики
отримували деяку їжу, наприклад трохи крупи. Так люди своїми доносами хотіли
прокормитись. Їм самим не вдавалось заховати зерна і вони не хотіли щоб хтось
інший його мав. Ті хто відбирав продукти мали наказ влади, вони завжди
прикривались владою. Тому люди мусили все віддавати. До людей, які чинили хоч
якийсь опір владі застосовувались дуже важкі покарання – це і побиття, і
висилки і арешти, це було дуже жорстоко. Ті, хто ходили відбирати хліб у людей
завжди мали при собі зброю, щоб люди не мали взагалі ніякого шансу протистояти
їм. Боронитись люди не могли ніяк, це було просто не реально. Люди, які
старались приховати якусь частину зерна, продуктів чи овочів дуже тяжко
карались. Був випадок у нашому селі, коли один селянин хотів приховати трохи
зерна, за що був заарештований на 10 років. Покарання було таким жорстоким, щоб
інші люди не робили цього.
Тих хто приходили в хати і забирали продукти в основному було троє.
Продукти люди старались заховати де тільки могли, в ямах, наприклад, заховували
пшеницю. Тим людям які йшли до колгоспу
давали якусь їжу. Люди, які збирали в полі колоски, залишки городини все були
змушені віддавати владі, а залишити щось собі про це не могло бути й мови.
Поля, колгоспні комори охоронялись. В колгоспи в основному йшли ті, хто не мав
хазяйства, а ті хто його мав не хотіли, адже у них все відбирали. Влада
змушувала людей іти до колгоспу. Щоб не
віддавати худобу до колгоспу, люди старались ховати її наприклад у лісі.
Забирати у людей зерно, продукти ходили в будь-який час, коли їм хотілося.
Приходили стільки разів, скільки їм було потрібно, адже вони мали план, який
мали виконати.
Помирати з голоду люди почали саме в к кінці 1946 року. Малих сиріт
влада забирала до дитбудинків. Не голодували, хіба, що робітники у місті, адже
вони працювали, їм видавались картки за якими вони могли щось отримати. Вижити
не зуміли найслабші, люди, що не мали сімей, підтримки рідних. Допомагали одне
одному люди, які були дужу, можна сказати, совісними. Можна зрозуміти тих, хто
не допомагав, адже вони думали про свої сімї. Проте, як я завжди кажу: « горе
легше пережити разом, особливо коли воно спільне». Щоб вижити люди їли все, що
можна було їсти. Їли кропиву, коріння лопухів, квасок. Виміняти чи купити щось
у місті можна було коли місто було поблизу, але не всі мали що міняти і за що купувати. У містах
голоду не було, тому що люди працювали і мали що їсти. У моєму селі загинуло багато людей і не
тільки від голоду, а й від утисків влади. Випадків людоїдства в моєму селі не
зустрічалось. Хто міг з людей хоронити померлих, ті хоронили, а хто не міг бути
похований односельцями, був похований у спільній ямі. Для цього їздила
спеціальна підвода. Місця, де захоронені померлі від голоду мені не відомі.
Померлих від голоду в наш час поминають в церкві, а за часів радянської влади
ні, це на той час приховувалось. Хрестів і пам’ятників, які встановлені
померлим від голоду в нашому селі немає.
Сучасна молодь дуже багато не знає про голодомор, це поганої потрібно
знати більше. Це потрібно для того, щоб
вони змогли зрівняти, їхнє життя з тими часами.
Наприклад мої онуки дуже мало знали про цей
голод, але коли почали вивчати голодомор в школі їм стало цікаво і вони
звернулись з запитаннями до мене. У
загибелі людей я вважаю найбільше винна
радянська влада. Мені дуже важко
згадувати ті часи, я дуже надіюсь, що таких часів більше не настане. Я дуже
рада, що моїм самим рідним людям пощастило вижити в ті важкі часи.
Спогади очевидця голоду 1946
т- 1947 років
Кузьміної Раїси Данилівни,
1937 року народження.
Я пам’ятаю голод 1946 року. Була
велика засуха і неврожай. В людей забирали останнє зерно, а забирали зерно, які
були при владі. Приходили до хазяїв, шукали кругом, де тільки можна і шомполами
пробивали дири, чи не заховане зерно. Хто не давав їм забирати, арештовували і
били. Люди ховались хто де міг і на горищах, і в сараях. Продукти ховали де хто
міг. Забирали Цурка Панфіл та Кучеренко
Веремій. Продукти ховали в печах, штандартах. Людям, які пішли в колгосп варили
баланду і тим годували. В нас забрали телицю, прийшов Цурка Панфіл за мотузок
взяв і повів, скільки мама не кричала, і не оглянувся, повів. Тьотя Чернієнко
Афія зірвала п’ять колосків і дали п’ять років тюрми. В полі не давали даже
підняти колоска. Поля охороняла сторожа. Люди добровільно в колгосп ішли, хто
організовував колгосп, а хто не хтів, то і роботи не давали їм. Забирати зерно
приходили більше вдосвіта, як люди спали, щоб не втекли. Якщо не застали, то по
декілька раз були. Люди почали помирати більше навесні 1947-го. Діти малі
ходили по дорогах, чи не знайдуть чого поїсти, то їх забирали і відвозили десь
по дід домах, що й не знають де вони й досі. Ми не дуже голодували, бо батько робив
у радгоспі комірником, то мама піде, вкраде в нього муки з проса і кружок макухи, напече млинців, а
макух наб’ємо на кусочки і рано я ще сплю, а діти з класу стоять чекають коли я
буду йти до школи, щоб дати їм по кусочку макуха, і вже йдемо разом у школу.
Родичі приходили мама дасть їм тої полови, по кусочку макуха, так і
піддержували. На весні 1947-го, як появився бур’ян, то люди варили, пекли
млинці. Люди збирали в кого яка є хустка чи плаття, одежина і їхали в Западну
Україну міняти на зерно, хліб. В містах якщо було що купити, то не було за що.
Людей в селі померло багато, а скільки я не знаю, може це є в архівах. А що
людей їли то це було в нашому селі. Хоронили померлих де хто міг, хто сильніший
був то на кладовище виносили, а хто в садках закопував. Людей, які померли в
голодовку, якщо є родичі то поминають їх, обробляють гробки, нанімають
панахиди. Мої діти, онуки знають про голод, я їм розказую коли сходимось разом.
Винними в голоді і загибелі людей був Сталін і вся влада.
1.
Броварчук Трохим Ларіонович, 1886 р.н., с. Шамраївка,
українець, неписьменний, робітник «Зоготзерно». У 1929 році розкуркулений, у
1930 році був засуджений до 2 років заслання за межі України «за участь у
куркульській волинці проти колективізації». Вдруге заарештований 6.04.1938
Грушківським РВ НКВС (« виходець із куркульської родини; у 1920 році два дні
брав участь у Сабатинівському повстанні – керував повстанцями с. Шамраєвого
Анань Звончук, засуджений у 1937 році до розстрілу; член контрреволюційної
повстанської організації»). Засуджений 20.04.1938 трійкою УНКВС Одеської
області до розстрілу, вирок виконано 29.04.1938. Реабілітований 31.03.1989
Кіровоградською облпрокуратурою.
2.
Васюта Євген Федорович, 1904 р.н., с. Шамраївка,
українець, освіта 4 класи, Член ВЛКСМ у 1924-28 рр., водій 6-тої батареї 661-го
артилерійського полку 206-тої стрілецької дивізії. Заарештований 23.09.1942
року особливим відділом НКВС 661-го АП 206-тої СД (« антирадянська агітація
серед військовослужбовців, критика Радянського інформбюро, поразницькі настрої,
намір зрадити Батьківщину»). Засуджений 3.12.1942 військовим трибуналом 206-тої
стрілецької дивізії до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з
позбавленням громадянських прав на 5 років. Реабілітований 23.06 .1993
прокуратурою Московського військового округу.
3.
Звончук Анань Андронович, 1887 р.н., с. Шамраївка,
українець, освіта початкова, без певних занять. У 1930 році розкуркулений,
позбавлений права голосу,ь у 1931-му за невиконання держзобовязань був
засуджений до заслання в далекі табори на 2,5 року. Вдруге заарештований
6.10.1937 Грушківським РВ НКВС ( контрреволюційна діяльність:» протидіяв
колгоспному будівництву, зводив наклепи на керівників партії та радянського
уряду; підмовляв робітників кам’яного кар’єру дати йому амоналу з метою
підірвати будівлю шляхового відділу – раніше цей будинок належав Звончуку,
конфіскований при розкуркуленні»). Засуджений 23.10.1937 трійкою УНКВС Одеської
області до розстрілу, вирок виконано 10.11.1937. Реабілітований 7.04.1989
Кіровоградською облпрокуратурою.
4.
Кучеренко Микита Пилипович, 1880 р.н., с.Шамраївка,
українець, освіта початкова, проживав у м.Ульяновка, робітник «заготзерно». У
1929 році за « невиконання плану хлібоздачі» був розкуркулений і засуджений до
5 років неволі; вдруге за «контрреволюційну діяльність» засуджений у 1932 році
до 10 років неволі, повернувся в село в 1937-му. Втретє заарештований 6.04.1938
Грушківським РВ НКВС (« учасник Сабатинівського повстання у 1920 році, в якому
брала участь більшість чоловічого населення району; у 1930 році був учасником
куркульських волинок проти заходів радвлади й колективізації; член
контрреволюційної повстанської організації»). Засуджений 20.04.1938 трійкою
УНКВС Одеської області до розстрілу, вирок виконано 29.04.1938. Реабілітований
31.031989 Кіровоградською облпрокуратурою.
5 Мазур Омелян Семенович, 1884 р.н., с.Шамраївка, українець,
освіта початкова, тесля колгоспу ім.. Ворошилова. У 1931 році розкуркулений.
Заарештований 23.06.1937 Грушківським РВ НКВС (« під час Першої світової війни
потрапив у німецький полон, де провів два роки; провадив антирадянську
агітацію; у 1935 році, транспортуючи цукрові буряки на завод, своїм волам дав
клички: одному Свобода, а другому ім’я вождя партії – і на шляху слідування від
Шамраєвого до Ульяновки бив волів батогом та в присутності маси робітників і
селян вигукував сороміцькі вислови на адресу радянської влади і вождя тов..
Сталіна»). Засуджений 21.12.1937 Одеським облсудом до 6 років ув’язнення у
виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 3 роки.
Реабілітований 12.10.1990 Верховним судом УРСР.
6. Пастух Пантелій Сидорович, 1881 р.н., с. Шамраївка, українець,
неписьменний, без певних занять. У 1930 році за невиконання плану
хлібозаготівлі був розкуркулений; у 1931 році за опір при розкуркуленні був
засуджений до 2 років неволі з позбавленням громадянських прав на 3 роки.
Вдруге заарештований 6.04.1938 Грушківським РВ НКВС (« весною 1920 року брав
участь у Сабатинівському повстанні, із свідчень на суді:» Повстання почалося з
Сабатинівки, у Шамраєве приїхав верхи Архип Чернеча і став скликати населення,
почали бити у дзвони, народ повалив на майдан, звідки зі зброєю, хто яку мав,
через Данилову Балку попрямували в САбатинівку; у повстанні я брав участь 2
дні, а коли побачив, що нас розіб’ють, я кинув гвинтівку і втік додому, де
переховувався близько місяця, оскільки боявся арешту», « член контрреволюційної
повстанської організації»). Засуджений 20.04.1938 трійкою УНКВС Одеської
області до розстрілу, вирок виконано 29.04.1938. Реабілітований 31.03.1989
Кіровоградською облпрокуратурою.
7. Смеречинський Олександр Володимирович, 1887 р.н., с. Шамраївка,
українець, освіта середня (Камянець-Подільська духовна семінарія, 1913),
проживав у с. Мар’ямпіль (нова назва Маринопіль) Розкішненської сільради
Голованівського району, касир артілі ім.. Петровського. У 1923 році був
засуджений до 5 років неволі умовно за організацію несанкціонованих владою
хресних ходів, молебнів, освячення води – так званого релігійного руху з
приводу «Калинівського чуда». Вдруге заарештований 23.10.1930 Голованівським
РВ.ДПУ (« з родини диякона, священик у 1923-24 роках; у 1925-тому на посаді
голови сільради покривав куркульські господарства від експертного
оподаткування; після зняття з голови разом з куркулями організував таку
кампанію перевиборів у сільраду, що
провалив кандидатури від комітету незаможних селян і ЛКСМУ»). Засуджений
23.10.1930 особливою нарадою при колегії ДПУ УРСР до трьох років заслання у
північний край. Реабілітований 23.02.1994 Кіровоградською облпрокуратурою.
8 Суржиков Григорій Агафонович, 1918
р.н., с. Пилипонівка Бершадського району Вінницької області, росіянин, освіта
неповна середня, виключений із членів ВЛКСМ у 1938 році, проживав у с.
Шамраївка, без певних занять. Заарештований 18.03.1939 Грушківським РВ НКВС
(антирадянська агітація). Засуджений 9.05.1939 Одеським облсудом до 3 років
ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 1
рік. Реабілітований 22.06.1993 Генпрокуратурою України.
9. Тупільняк Петро Данилович, 1921 р.н., с. Шамраївка, українець,
освіта початкова, експедитор Ульяновської овочевої бази. Заарештований
20.08.1952 УМДБ Одеської області (написав та розповсюдив кілька анонімних листівок
контрреволюційного змісту). Засуджений 30.09.1952 трибуналом МВС Одеської
області до 25 років ув’язнення у виправно-трудових таборах з позбавленням
громадянських прав на 5 років та конфіскацією майна. Трибуналом Одеського
військового округу 27.07.1956 міру покарання зменшено до 7 років ув’язнення у
виправно-трудових таборах з позбавленням громадянських прав на 2 роки.
Реабілітований 21.12.1992 Генпрокуратурою України.
10. Чуловський Михайло Іванович, 1893 р.н., с. Шамраївка, українець,
освіта початкова, у 1933 році виключений із кандидатів у члени ВКП(б) « за
політичну безграмотність: серед робітників радгоспу казав, що їхня праця погано
оплачується, уряд не турбується про робітників», проживав у м. Ульяновка,
коваль бурякорадгоспу. Заарештований 26.08.1937
Грушківським РВ НКВС (« член польської контрреволюційної повстанської шкідницької організації,
створеної у 1937 році в Ульяновському цукрорадгоспі Сигізмундом Студзинським;
інші члени організації: Флоріан Студзинський, Казимир Романовський, Станіслав
Кульчицький, Микола Боровський, Мартин Герстман, Іван Коваль, Каленик Гуцул,
Максим Шевчук»). Засуджений 18.09.1937 НКВС та прокурором СРСР до розстрілу,
вирок виконано 19.09.1937. Реабілітований 27.10.1962 Верховним судом УРСР.
За матеріалами книги «Реабілітовані історією» Кіровоградська
обл..(Книга 5),МПП «Антураж А» Кіровоград 2009
Дані на 2012 рік.
1. Бабалич Олександр Юрійович.
2. Блідар Володимир
Володимирович
3. Бондаренко Віктор Пилипович
4. Вдовиченко Петро Іванович
5. Добровольський Валерій
Вікторович
6. Загорулько Василь Пилипович
7. Лебедь Петро Володимирович
8. Льошенко Микола Миколайович
9. Льошенко Сергій Олександрович
10.
Мазур Валерій Трохимович
11.
Мамалига Сергій Михайлович
12.
Менчій Петро Петрович
13.
Митровка Степан Юрійович
14.
Мишоловка Сергій Іванович
15.
Мишоловка Сергій Леонідович
16.
Оленіч Михайло Іванович
17.
Омельчук Микола
Дмитрович
18.
Онуфрак Юрій Григорович
19.
Островерх Іван Леонідович
20.
Побережець Дмитро Костянтинович
21.
Руднік Олексій Олексійович
22.
Скрипар Петро Михайлович
23.
Смілянець Микола Костянтинович
24.
Троянський Василь Іванович
25.
Філіпчук Вадим Миколайович
26.
Чепель Юрій Миколайович
27.
Гончарук Віктор Іванович
28.
Забуранний Василь Васильович
29.
Тіторенко Леонід Петрович
Список жителів с. Шамраївка,
що користуються пільгами «Діти війни»
Дані на 2010 рік
1. Алайчук Семен Павлович 15.08 1940р.
2. Алайчук Степан Павлович
07.04.1945р.
3. Амеліна Тетяна Єфремівна
27.02.1942р.
4. Баранюк Надія Феодосіївна
18.05.1939.
5. Батижманська Марія Савівна
10.10.1942р.
6. Безущак Катерина Максимівна
04.04.1938р.
7. Білозор Світлана Яківна
17.03.1943р.
8. Білоконь Іван Стратонович
02.05.1935р.
9. Білокрила Євгенія
Афанасіївна 20.01.1932р.
10.
Білокрила Олександра Гаврилівна 05.03.1937р.
11.
Божко Надія Йосипівна 27.05.1939р.
12.
Бойко Валентина Леонтіївна 15.08.1944р.
13.
Бойко Ніна Кіндратівна 07.10.1939р.
14.
Бондар Марія Семенівна 22.10.1938р.
15.
Батижманський Анатолій Іванович 21.01.1941р.
16.
Буран Лідія Пантелеївна 23.09.1944р.
17.
Бурлака Василь Йосипович
20.09.1941р.
18.
Бурлака Марія Сергіївна 27.03.1941р.
19.
Васюта Валентина Дмитрівна 13.07.1936р.
20.
Вієвська Світлана Тимофіївна 17.05.1938р.
21.
Волочаєв Олексій Григорович 17.03.1932р.
22.
Гагарін Іван Олександрович 27.09. 1942р.
23.
Гайда Катерина Никифорівна 30.07.1938р.
24.
Герасіменко Євгеній Олексійович 02.01.1938р.
25.
Герасіменко Олександра Василівна 12.11.1941р.
26.
Гнатенко Василь Олексійович 20.08.1937р.
27.
Гончар Хіонія Ананіївна 24.04.1931р.
28.
Гончаренко Леонід Адамович 30.04.1938р.
29.
Гончаренко Лідія Пилипівна 20.04.1938р.
30.
Гончарук Галина Вікторівна 01.07.1943р.
31.
Гончарук Галина Іванівна 02.06.1940р.
32.
Гончарук Катерина Григорівна 05.02.1942р.
33.
Гончарук Марія Іванівна 22.07.1943р.
34.
Гончарук Ніна Онуфріївна 19.02.1933р.
35.
Горобець Микола Леонтійович 22.05.1941р.
36.
Господаренко Любов Карпівна 14.03.1944р.
37.
Господаренко Петро Павлович 14.03.1941р.
38.
Грабар Галина Борисівна 10.03.1935р.
39.
Грабар Леонід Васильович 03.02.1936р.
40.
Гриць Валентина Іванівна 31.01.1941р.
41.
Гриць Михайло Миколайович 27.11.1935р.
42.
Гусак Галина Марківна
21.12.1936р.
43.
Гусак Євгенія Оникіївна 23.04.1932р.
44.
Гусак Іван Миколайович 24.07.1944р.
45.
Гусак Ніна Пилипівна 03.02.1940р.
46.
Гусак Галина Терентіївна 01.08.1936р.
47.
Гусятинська Галина Іванівна 05.07.1935р.
48.
Дідур Галина Григорівна 02.05.1939р.
49.
Дідур Ольга Іванівна
21.10.1944р.
50.
Добрановська Софія Артемівна 27.08.1936р.
51.
Дяченко Володимир Леонідович 13.06.1935р.
52.
Животовська олена Денисівна 22.02.1941р.
53.
Животовський Борис Миколайович 10.09.1937р.
54.
Забуранний Валентин Ісакович 01.06.1940р.
55.
Забуранний Володимир Демидович 01.09.1940р.
56.
Завальнюк Галина Прокопівна 14.10.1943р.
57.
Заїка андрій Дементійович 10.05.1938р.
58.
Заїка Галина Архипівна 05.02.1932р.
59.
Заїка Марія Наумівна 24.01.1938р.
60.
Залога Катерина Іванівна 08.08.1931р.
61.
Захарова Марія Павлівна 13.02.1933р.
62.
Звенігородський Іван Сергійович 17.12.1935р.
63.
Звончук Василь Сергійович 15.01.1942р.
64.
Зенін Євгенія Федосіївна 12.03.1940р.
65.
Іванов Володимир Григорович 10.10.1934р.
66.
Іванова Галина Ананіївна 25.02.1938р.
67.
іванова Галина Кирилівна 14.06.1942р.
68.
Іванова Павліна Хомівна 01.11.1927р.
69.
Іграк Віра Герасимівна 17.09.1938р.
70.
Іграк Людмила Костянтинівна 26.02.1936р
71.
Ільченко Ігор Іванович 31.04.1941р.
72.
Кабаченко Ганна Антонівна 13.01.1932р.
73.
Канаховська Ольга Кононівна 20.01.1942р.
74.
Каташінська Євдокія Герасимівна 13.08.1934р.
75.
Качур Дмитро Юхремович 13.10.1941р.
76.
Качур Микола Юхремович 12.04.1943р.
77.
Кімберський Володимир Іванович 12.10.1941р.
78.
клименко Микола Петрович 05.10.1934р.
79.
Коваль Віра Олександрівна 12.10.1943р.
80.
Ковальчук Галина Ісаківна 13.07. 1938р.
81.
Козачинська Ніна Юхимівна 15.04.1932р.
82.
Козінов Володимир Миколайович 02.05.1933р.
83.
Козярчук Аліна Костянтинівна 10.02.1937р.
84.
Козярчук Григорій Григорович 20.05.1938р.
85.
Козярчук Надія Пилипівна 16.12.1932р.
86.
Козярчук Тимтяна Григорівна 15.01.1941р.
87.
Колос Ганна Остапівна 25.03.1942р.
88.
Костенюк Віра Савівна 08.12.1935р.
89.
Костенюк Микола Микитович 25.02.1941р.
90.
Костенюк Петро Микитович 05.07.1937р.
91.
Кошман Іван Миколайович 09.10.1937р.
92.
Кравець Марія Олексіхвна 24.02.1942р.
93.
Кравченко Дмитро Іванович 10.06.1942р.
94.
Красюк Ганна Антонівна 05.10.1944р.
95.
Красюк Олександр Йосипович 18.04.1937р.
96.
Крюкова Аза Радіонівна 02.01.1934р.
97.
Кузьміна Раїса Данилівна 18.10.1937р.
98.
Кулик Пилип Кузьмич 03.01.1945р.
99.
Кучеренко Валентина Савівна 20.01.1939р.
100.
Кучеренко Іван Кузьмич 07.10.1941р.
101.
Кучеренко Лідія Семенівна 20.05.1933р.
102.
Кушнір Валентина ліонідівна 25.03.1941р.
103.
Ладиженська Галина Демидівна 15.07.1932р.
104.
Ладиженський Іван Михайлович 09.03.1934р.
105.
Линчак Марія Аксентіївна 26.06 1941р.
106.
Линчак Микола Данилович 09.12.1932р.
107.
Лихенко Наталія
Михайлівна 02.06.1940р.
108.
Лінецька Клавдія Данилівна 15.09.1939р.
109.
Льошенко Марія Юхимівна 20.02.1939р.
110.
Мазнік Любов Андріївна 16.07.1938р.
111.
Мазур Василь Мокійович
19.03.1938р.
112.
Мазур Надія Олександрівна 01.09.1932р.
113.
Мазур Тамара Григорівна 24.11.1936р.
114.
Мазур Юрій Омельянович 16.11.1941
115.
Маковська Таїсія Василівна 01.05.1934
116.
Максименко Марія Платонівна 02.09.1934
117.
Малярчук Єдокія Василівна 01.03.1939
118.
Маркітан Галина Мойсеївна 07.10.1935
119.
Мартинюк Надія Тимофіївна 08.03.1943
120.
Мацола Гафія Петрівна 24.03.1938
121.
Мацько Марія Леонтіївна 16.08.1937
122.
Микулець Людмила Петрівна 20.10.1936
123.
Митрофанова Дар’я Антонівна 15.06.1934
124.
Мишоловка Анатолій Борисович 25.02.1938
125.
Мишоловка Віра Андріївна 01.08.1935
126.
Мишоловка Ганна Костянтинівна 28.09.1933
127.
Мишоловка Лідія Василівна 05.01.1938
128.
Мишоловка Микола Федорович 17.06.1937
129.
Мишоловка Неоніла Андріївна 20.02.1931
130.
Мишоловка Стефанія Петрівна 03.01.1939
131.
Мікуляк Марія Василівна 22.02.1940
132.
Міхеда Ростислав Іванович 19.09.1939
133.
Мочульська Галина Семенівна 05.05.1943
134.
Мхоян Гарніки Алекович 17.01.1936
135.
Нагаєць Раїса Іванівна 10.08.1940
136.
Нерубай Анаталій Миколайович 30.09.1939 ПП П
137.
Нерубай Антоніна Кирилівна 01.11.1937
138.
Нерубай Тамара Іванівна 20.06.1943
139.
Ніколенко Галина Степанівна 08.03.1935
140.
Ольшевський Вячеслав Альбінович 02.01.1944
141.
Островерха Марія Герасимівна 10.03.1939
142.
Островерх Семен Терентійович 20.08.1933
143.
Ошовська Євгенія Кирилівна 08.03.1936
144.
Паламарчук Микола Митрофанович 15.01.1939
145.
Пастух Григорій Омельянович 28.08.1938
146.
Пастух Леонід Омельянович 24.12.1940
147.
Пахалюк Валентина Григорівна 07.12.1944
148.
Петровська Марія Василівна 17.08.1943
149.
Півень Галина Микитівна 26.10.1936
150.
Півень Юхим Денисович 06.01.1943
151.
Плаксій Микола Устимович 19.01.1942
152.
Побережець Леонід Володимирович 15.03.1940р.
153.
Побережець Марія Євтухіївна 07.06.1942р.
Комментариев нет:
Отправить комментарий