Позакласна робота

Лінійка до дня партизанської слави.  

Пам’яті   учасників руху Опору Кіровоградщини присвячується…

Лунає музика воєнних років, на тлі музики звучать слова.

  

Ведучий 1

 Своїми подвигами прославили нашу Вітчизну різні покоління українського народу. На своїх плечах винесли вони тягар найстрашнішої війни ХХ століття – Другої світової. У найтяжчий час для нашої Вітчизни, 22 червня 1941 року пішли на фронт тисячі солдат і матросів, до лав добровольців ставало багато юнаків, які ледве закінчили школу. Багато з них приписували собі роки, щоб потрапити на фронт. Але були й такі, хто в суворий воєнний час боровся з ворогами в глибокому тилу, не жаліючи крові й самого життя

.( Звучить музика + відеоролик «Как это было..»)

Ведучий 2.

 Щорічно 22 вересня згідно з Указом Президента України від 30 жовтня 2001 року №1020 в Україні відзначається День партизанської слави.

  

Війна назустріч молодому дню

Із гуркотом, із брязкотом котилась,

Лавиною металу і вогню

На нашу Землю й долю навалилась.

Тремтять гармати, б’є на сполох дзвін.

Залізні круки вилітають з хмари.

Горить країна з чотирьох сторін

І на чужинців просить з неба кари

Синів, дочок благає: - захистіть!

Страждає в муках Україна мила.

І піднімається з глибин століть

Непоборима, нездолана сила.

Героїчне завжди хвилювало людей, імена героїв дбайливо зберігаються в пам’яті людей і передаються із покоління в покоління, переживають віки. На честь героїв складають пісні і легенди.

   Подвиг  Другої світової – це кров і піт воїнів-фронтовиків, підпільників і партизанів, безсонна чотирирічна вахта трудівників тилу. У жодній з попередніх воєн не було такого масового героїзму, таких небачених в історії подвигів.

Засинаючи в суботу 21 червня 1941 року, радянські люди мріяли  про недільний відпочинок. Але на світанку 22 червня на радянські міста і села посипалися бомби. Гітлерівська армія перейшла державний кордон СРСР.

Ведучий 1.

Пам’ятаєш, Земле, сорок п’ятий,

Стихле небо, підняте салютом?

Пам’ятаєш, Земле, сорок п’ятий.

Земле, сорок перший не забудь !

Задихалося літо від спеки,

І сивіли від спраги лани.

В сірім небі кружляли лелеки

А земля – в димовищі війни.

Ведучий 2. Радянсько – німецьку  війну називають всенародною. Безумовним підтвердженням такого визначення є широкий розмах партизанського руху та героїзм патріотів-підпільників, які зробили свій неоціненний внесок до перемоги над фашизмом.

  

Ведучий 1.

Перші загони партизанів з'явились наприкінці 1941 року  під Черніговом і Сумами під керівництвом Миколи Попудренка та Сидора Ковпака. Ці загони й поклали початок гуртуванню партизанів у лісах Північної України. 

Народну війну в тилу німецько-нацистських військ вели повсюдно: у містах і селах, на залізничних вузлах і станціях, на річках, у лісових і степових районах України. Широкі верстви населення брали участь у зриві економічних, політичних та військових планів і заходів нацистських загарбників. Опір здійснювався на всій окупованій території і був нищівним для загарбників. Завдяки  безстрашній і непримиренній боротьбі партизанів і підпільників  земля України горіла під ногами в нацистів.

  

Ведучий 2.

Нищівними були удари по комунікаціях ворога, захоплення і ліквідація складів і баз із боєприпасами і озброєнням, нещадним винищення ворожих гарнізонів, ефективним пошкодження і знищення зв’язку між частинами німецької армії. Важливою була розвідувальна діяльність партизанських формувань і підпільних організацій, наслідком якої ставало знищення об’єктів військового призначення. За масштабами, політичними і військовими результатами всенародна боротьба в тилу ворога стала важливим військово-політичним фактором у розгромі фашизму.

Ведучий 1. Враховуючи нерівномірність розгортання партизанського руху, 11 листопада 1942 року Державний Комітет Оборони прийняв спеціальну постанову “Про партизанський рух на Україні”, у якій особлива увага зверталась на розвиток партизанського руху в правобережних областях республіки, де проходили надзвичайно важливі залізничні та шосейні шляхи, створення обласних оперативних груп, покращення організації зв’язку, підготовку партизанських кадрів, матеріально-технічне забезпечення партизан.

Ведучий 2. На виконання цієї постанови партизанський загін під командуванням О.Сабурова восени 1942 р. здійснив рейд з Брянських лісів на Правобережну Україну. Відстань у кількасот кілометрів партизани подолали протягом місяця, форсувавши при цьому Десну, Дніпро і Прип’ять. Тільки в дні рейду загін О.Сабурова розгромив нацистські гарнізони в 6 райцентрах, зруйнував 29 залізничних і шосейних мостів, провів роз’яснювальну роботу серед населення, внаслідок чого чисельність з’єднання наприкінці рейду зросла. Згодом сабуровці спільно з партизанами загону С. Ковпака, загонами з Житомирської і Рівненської областей та білоруськими партизанами утворили в Поліссі вільний від нацистів край, який охоплював 14 районів з населенням 200 тис. чоловік.

На початку серпня 1941 року територія Кіровоградщини була окупована нацистами

 На боротьбу з ворогом піднімались тисячі й тисячі юна­ків і дівчат. Одним з перших на Кіровоградщині розпочав діяльність Чигиринський підпільний райком ЛКСМУ. Виникають підпільні заго­ни в Олександрії, Знам'янці, Шамівці, Богданівці, Петровому. В районі Кущівки нашого міста діяла підпільно-диверсійна група заго­ну Ворошилова. Командував нею Безуглий Василь Іванович. На­йближчими його помічниками були Пилип Тарнавський, Павло Скачко, Юрій Голуб, Федір Малюк. Вони проводили велику агітацій­но-масову роботу серед населення і військовополонених, вербували їх у партизанські загони, переправляли в Знам'янський ліс. Це були вольові, витримані, мужні і хоробрі люди, які своєчасно і безвідмов­но виконували всі розпорядження штабу. Вони безстрашно боролись проти німецьких загарбників.

Учень.

 Поруч з іменами Панфілова і Карбишева, капітана Гастелло і політрука Клочкова ми називаємо імена вічно молодих Олек­сандра Матросова, Зої Космодем'янської, Юрія Смирнова, героїв «Молодої гвардії» і «Спартака», членів підпільної організації, яка дія­ла в селі Красногірка Голованівського району на Кіровоградщині. В цю організацію ввійшли учні місцевої школи, Мужньо і хоробро бо­ролися з нацистськими окупантами юні герої. Розповсюджувалися листівки, переховували полонених, висаджували в повітря ворожі склади, пускали під укіс поїзди.

Всі члени «Спартака» загинули смертю хоробрих у боротьбі за свободу свого.народу. Над ними були вчинені звірячі знущання, але вони не скорилися. Назавжди в наших серцях залишаться імена Лю­би Римар, Сави Самченка, сестер Самчишиних — Ганни і Катерини та багатьох інших, які проявили стійкість і виняткову мужність в бо­ротьбі з нацистськими окупантами, віддали свої юні життя за свобо­ду і незалежність Вітчизни.

Спартаківці назавжди залишаться в людській пам'яті.

  В ніч на 1 серпня Ульяновка та села району було теж окуповано.

В селищі розмістилися комендатура, жандармерія та поліція. Приміщення середньої школи гітлерівці перетворили на конюшню та фуражний склад. Робітників та службовців нацисти силоміць примушували працювати на залізниці, цукрозаводі. З райцентру і сіл району на каторжні роботи у Німеччину вивезено близько 2 тисяч чоловік.                               

 Жителі нашого окупованого району  теж внесли свою долю у всенародну боротьбу з ворогом.

Ненависний окупаційний режим викликав масовий опір, який чинили радянські патріоти. На будинках, заборах часто з’являлися листівки, в яких населення закликалося саботувати розпорядження властей, поповнювати партизанські загони. В одній із них писалося:» Допомагайте партизанам! Руйнуйте мости, не віддавайте німцям хліб і худобу, рятуйте дітей від Німеччини. Хто допомагає партизанам, той справжній радянський громадянин.»

Жителі Ульяновки неодноразово здійснювали диверсії на заводі, внаслідок чого підприємство не працювало протягом тривалого часу, гальмували вантаження вагонів на залізниці..

Взимку 1942 року кадровий робітник заводу Сава Юхимович Панченко разом з військовополоненими  Іваном Мельником, Володимиром Муратовим, Олександром Щербаковим, Миколою Ткаченком та Миколою Антоновим, які після втечі з таборів працювали на заводі, вчинив диверсію, внаслідок чого підприємство не працювало майже тиждень. Шістьох патріотів адміністрація заводу видала гестапо, яке і розстріляло їх в М.Гайвороні.

Окупанти жорстоко розправлялися з усіма, хто не хотів підкорятися так званому «Новому порядку». За період окупації фашисти замордували 357 радянських громадян, в тому числі 69 дітей. Влітку 1943 року комсомольця Андрія Підвисоцького  розстріляли лише за те, що запідозрили у зв’язках з партизанами.

Весною 1944 року німці та їх прислужники заарештували в Ульяновці та навколишніх селах велику кількість радянських громадян. 11 березня та в ніч на 12-те 64 чоловіки після звірячих катувань були розстріляні. Серед них жителі селища – вчителька Діна Іванівна Олійниченко, комсомолка Валентина Миколаївна Шевченко.

ЇЇ вели на розстріл після мук,

Страшних тортур, скривавлену і босу.

Весняний цвіт торкався ніжно рук

І заплітався в ніжному волоссі.

На пустирі, над берегом в пітьмі

Виблискували дула автоматів.

Жінки юрмились змучені й німі,

Зігнали всіх дивитися на страту.

Весняний вітер сумно голосив,

Що молодим не легко помирати,

Що там, де засмутилися ліси,

В селі глухому гірко плаче мати.

Ввижалися зруйновані мости,

В очах пливли підпалені машини,

Це тільки частка давньої мети,

Бо мріялось звільнити Україну.

                                                            

В роки німецької окупації в селі Вільхове діяла підпільна організація «Червона Зірка». В її складі був і фельдшер Сухина Терентій Андрійович та лікар Алік Аснаров, які допомагали молоді уникнути відправки на примусові роботи до Німеччини. Терентій Андрійович часто їздив в Голованівський ліс, де надавав лікарську допомогу пораненим партизанам. Члена цієї організації журналіста Германа Леонідовича Занадворова та його дружину Марію Лук’янівну, фашисти розстріляли в яру, неподалік села, напередодні звільнення району від загарбників. В цей день, 5 березня 1944 року, німці розстріляли ще 22 чоловіки ні в чому не повинних жителів села Вільхове, серед яких був і Т.А.Сухина.

 У центрі мальовничого села Лозувата, в долині річки Нетеки, стоїть пам’ятник партизанці Зої, а можливо, в неї було й інше ім’я.

З’явилася ця дівчина в селі влітку 1943 року. Місцеві жінки пасли на полі корів і тут помітили, як до землі спустився парашут. Щоб якось прикритися від злих очей, Зоя попросилася в жінок пасти разом з ними худобу. В скирті соломи вона переховувала рацію, через яку передавала радянському командуванню відомості про розташування і чисельність ворожих військ. А одного разу вночі хоробра дівчина пробралася до німецького штабу, який знаходився в центрі села і пошкодила телефонний дріт.. На її рахунку було і багато інших диверсій. З часом гітлерівці і поліцаї вистежили і схопили патріотку. Фашисти жорстоко знущалися над дівчиною, але не дізнавшись від неї навіть справжнього ім’я – повісили. Після звільнення села радянськими військами її було поховано в долині річки Нетеки.

З перших днів окупації села Шамраївка німці почали арештовувати сім’ї, рідні яких були офіцерами і захищали нашу Батьківщину в лавах Радянської Армії. Люди були змушені шукати притулку в інших селах.

 Андрій Карпович Чернієнко за станом здоров’я був непридатний для служби, але його як колишнього голову колгоспу німці теж могли розстріляти, і тому йому прийшлося переховуватися в с. Сабатинівка,  де працював ковалем до квітня 1944 року. Разом з іншими жителями села допомагав партизанам у боротьбі проти окупантів.

Якось наприкінці лютого 1944 року Андрій Карпович вирішив провідати свою сім’ю – дружину і трьох дітей, які жили в селі Шамраївка, але поліцаї вистежили його і посадили в ульяновську в’язницю. Над ним знущалися протягом двох тижнів.11 березня 1944 року в переддень визволення Ульяновського району від гітлерівських окупантів його та інших полонених німецькі кати розстріляли.

  

Ведучий 2. Ми ніколи не забудемо героїв партизанського руху. Вшануймо хвилиною мовчання пам’ять про тих, хто віддав своє життя за нашу рідну землю.

Хвилина мовчання.

(відеоролик «Журавли»)

Ведучий 1. Пам’ять… Вона нетлінна й вічна. Вона дивиться на нас зі старих фронтових фотографій, тих речей, які зберігають колишні партизани, і не дає потьмяніти жодній героїчній сторінці перемоги над фашизмом. А ми, молоде покоління, про їхні бойові подвиги, їхнє героїчне життя можемо дізнатися сьогодні тільки з їхніх розповідей, кінофільмів, творів художньої літератури.

Ведучий 2. Наш обов’язок –згадувати про них не тільки в свята, а кожного дня пам’ятати про тих, хто кував цю перемогу, хто загинув у цій страшній війні.

  

Нехай добром нам стеляться дороги,

Нехай життя нам більше втіхи дасть.

Та знаймо, що за радість Перемоги

Заплачено мільйонами нещасть.

Давно я чув, що з просторів небесних

Нам світять зорями в нічній імлі

Безсмертні душі праведників чесних,

Отих людей, що вмерли на землі.

Коли вмирає воїн в дні суворі,

Душа у нього, кажуть, не згаса,

Та всі якби перетворились в зорі,-

То їх би не вмістили небеса

Ми пам’ятаєм, хто в лиху добу

В борні віддав останні сили,

Ми зараз квіти і терпку журбу

Приносим на засмучені могили

Багато на нашій землі обелісків,

Вкарбовані в них золоті імена

Вклонися людино, їм низько-низько,

Це пам'ять, яку залишила війна.

  

Учні кладуть квіти до пам’ятника воїнам Другої світової війни.

  

право покласти квіти до пам’ятника воїнам Другої світової війни  надається……….

  

Ведучий 1. Закінчуючи нашу розмову, хочеться нагадати всім слова: «Батьківщину люблять не за те, що вона велика, а за те що вона своя». Сподіваюся, що ви будете справжніми захисниками своєї Вітчизни.

                      Пам’яті героїв Крут

...Ще недавно Софійський майдан

Серед прапорів ріс аж під небо.

А вже нині-не наш Ромодан

І- нема вже полків на потребу!

І палають Дніпра береги,

І здались уже Харків, Полтава, -

Топчуть землю святу вороги,

Гине воля здобута і слава.

І у крові полощуть мечі,

Розлилась червона потопа-

І мордують людей тисячі...

Що їм Бог, і закон, і Європа!

Вони смерть лиш несуть і пожар,

І неволю, і люту руїну –

І не видно вже сонця з-за хмар...

І солома жере Україну!

І ось триста юнацьких грудей

На московські постало гармати, -

Триста хлопців безвусих –дітей -

Забажало за край свій сконати!

Триста хлопців безвусих - дітей

Триста хлопців, соколів, рекрутів

Із піснями на грім батарей

В бій останній двигнулись на Крути!

Із них кожний спинити бажа

Вал дев’ятий, що суне з півночі, ­

І вогні на їх лезах дрижать,

І від гніву палають їх очі!

Тридцять тисяч московських штиків

Піднялося до їхніх грудей, -

Україно, проводь юнаків,

Бо їх смерть - Твоя слава, трофей!

Вчитель

         Берестечко, Лисоня, Крути... Все це­ – трагічні сторінки нашої історії. Бій під Крутами займає серед них особливе місце. Там на прю з жорстоким ворогом стали юнаки, які ніколи в руках і зброї не тримали, - студенти Київського університету Святого Володимира та учні гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Їх було триста. І вони наклали головами за волю України.

         Йшов вісімнадцятий рік. Четвертим Універсалом Центральна Рада щойно проголосила Українську Народну Республіку самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою. Для боротьби з „контрреволюцією” в Україну посунули війська Муравйова. У той важкий і грізний час, коли на оборону рідного краю стали лиш невеликі частини ідейних борців, у Києві сформувався курінь із студентів та учнів гімназії. 27 січня ці , майже незнайомі з військовою справою, юнаки виїхали на фронт. Разом з ними відбуло 250 курсантів старшинської школи. 28 січня о 4-й годині ранку поїзд зупинився на станції Крути, що між Ніжином і Бахмачем. Тут до них приєдналося близько 40 гайдамаків. Увесь день готувалися до бою. Старшина Зощенко пристосував вагон під бронепоїзд, і з одним козаком, невеликою гарматою і кулеметом відважно пускався в бік ворога. Настав холодний і похмурий ранок 29 січня. О 9-й годині розвідка донесла, що більшовики наступають. Молоді герої стали готуватися до бою. Юнаки старшинської школи розташувались праворуч, а студенти –ліворуч від залізничної колії, за два кілометри на схід від станції Крути. Невдовзі розгорівся кривавий бій. Наступали матроси Балтійського флоту-їх було 6 тисяч старих вояків на майже шістсот молодих борців за волю України.

Учень

Земля дрижала. Схід вогнем горів.

Сурмили сурми. Гримали гармати.

А в їх очах , вогнистих та завзятих,

Палав святий. благословенний гнів.

Ішли де більшість снігових полів,

Де смерть взялась із вітром танцювати.

Свистали кулі... Рвалися гармати,

І- постаті майнули в вир вогнів.

І погоріло... Порохом зайшло...

Могилок триста заросло травою.

А ти як все усміхнене село,

Сниш сині сни в солодкому спокою.

Вчитель.   Бій був запеклим і тривав до полудня. Молоді воїни билися відчайдушно, виявляли зразки хоробрості. Та сили були надто нерівні. Побачивши безперспективність подальшої битви, комендант юнацького куреня дав наказ відступати. Але поки це слово дійшло з одного боку колії, де були юнака старшинської школи, на протилежний, а студенти кинулись вперед... На смерть. Пішли на ворога з багнетами, бо набоїв уже не було. І падали, падали у не рівному бою. Коли зачорніла ніч, на крутянських полях лежали сотні трупів.

Учень

Під скривавленим полем ,

Під горбочком край Крут

Разом з подихом кволим

Ледь ворушиться грунт.

То закопано – юність,

То добито – стрільця,

Більшовицька безумність

І початок кінця!

Вчитель

Двадцять сім здорових і вісім поранених студентів потрапили в полон. Їх по-звірячому замордували і заборонили місцевим селянам поховати. З імен героїв відомі лише кілька: Володимир Шульгін, Кальченко, Омельченко, Микола Лизогуб, Пинський (галичанин), Андрій Соколовський.

Один з очевидців писав пізніше про цей бій так: «П’ять годин безперестанку студентський курінь стримував червоні лави , сам будучи під градом куль і гранат...Московські багнети безжально кололи груди юнаків, їхні голови розбивали прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Полонених ворог майже не брав».

    1 березня 1918 року., після звільнення Києва, організаційний комітет, який очолював студент С. Король, розшукав місце загибелі своїх товаришів. Було закуплено 200 домовин для перевезення тіл загиблих. Після тривалих розшуків за допомогою місцевих селян були знайдені ями, в яких лежали тіла героїв. Однак усіх загиблих знайти не вдалося. 19 березня 1918 року до Києва приїхав сумний поїзд. Родичі, друзі, знайомі прийшли розпізнавати тіла. Та пізнати було важко. Усі мертві були по-звірячому понівечені. З 8 привезениз впізнали 5 студентів університету Св. Володимира, 8 студентів Українського народного університету та 5 гімназистів. Десятьох не розпізнали – так вони були понівечені. Вбитих синів батьки поховали в родинних гробівцях. Більшість убитих було поховано у спільній могилі на Аскольдовій горі.

Учень     На Аскольдовій могилі

               Поховали їх –

               Тридцять мучнів українців,

                Славних, молодих....

                 На Аскольдовій могилі –

                Український цвіт! –

                По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадницька рука?

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро – ріка...

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! –

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вчитель

Кров під Крутими не була пролита марно . З неї, неначе з безсмертя, розцвітають пелюстки Волі. Вже 29 січня 1919 р., на роковини бою під Крутами, до Аскольдової могили, до могили героїв прийшли студенти й гімназисти. Вони дали клятву на вірність Україні, на вірність тим ідеалам, за які життям заплатили герої.

Похорон відбувся з військовими почестями, за державний кошт. Домовини з тілами вбитих і розстріляних були вкриті малиновими китайками і поставлені на селянські вози. Похоронна процесія пройшла через місто. Під час Служби Божої і на могилі співав хор під керівництвом Олександра Кошиця. Слово про загиблих виголосив професор Михайло Грушевський. Він , зокрема, сказав:” Стримайте ваші сльози, які котяться! Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам'ять на віки вічні!”

Організаційний комітет оголосив постанову про спорудження пам’ятника полеглим героям. Події, що невдовзі, як лавина прокотилися Україною, звели нанівець здійснення цього плану. І лише на теренах західних областей України стало традиційним відзначати День пам'яті загиблих героїв. Крути, без сумніву, були, є і будуть, завдяки героїзмові молодих студентів, однією з найгероїчніших сторінок нашої історії. Крути стали початком нової доби в історії України. Без Крут навіть Акт 22 січня був би лише документом.

Учень

Стрільці мої! З долини зла

Я—сотник ваш—сюди прийшов

Сказати вам, що не пішла

Намарно ваша юна кров!..

..Чи тільки місце це саме?

Так! Те саме: станція Крути...

Та хто їм сон з повік здійме,

 Хто знак подасть: „Вставати, збірка”7

Ах, правда! Там , де той окіп,

Старий трубач знайшов свій гріб.

Він як у сурму загримить –

Мої стрільці злетяться вмить.

Трубачу мій, вставай, як стій!

На кого завзявся Каїн,

Боже, покарай!

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих,

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

Триста юних одчайдухів,

Стократ більший був там враг,

Не вступились, не подались,--

Всі лягли там на полях.

Вічну славу здобували

Україні біля Крут,

Не забуть героїв триста, спомини їх, не забудь.

Ми, вірні друзі, серцем вірні, чисті,

Станем рядом усі у свідому лаву,

 Уславимо героїв юних триста,

Під Крутами кривавую розправу.

Під Крутами – там молоде юнацтво

На прю криваву з ворогами стало,

За України  славу, честь, багатство

Життя юнацьке там поклало.

Клянемось вам, ровесники-герої,

На вашу кров, на вільно славні Крути

Нам чині вашого і жертви пресвятої

Ніде, ніяк, ніколи не забути.

Клянемось вам—для оборони честі—

Ваш заповіт аж до кінця сповнити,

Підняти прапор, вгору ген піднести

До ясних зір, у сонячні блакиті.

Клянемось вам за щастя України

Усе віддати, все перетерпіти,

Щоб Україну двигнути з руїни,

Щоб Україні в славі заясніти.

За наш народ, за край веселий, гожий,

Клянемось у потребі дружно стати,

Добути правду. Поможи нам, Боже,

Благослови нас ти, Пречиста Мати.

Хвилиною мовчання вшануймо героїв Крут.

(Хвилина мовчання)

Учень

Минає рік за роком,

Нестанно дні пливуть,

І у віки залізним кроком

Герої Крут ідуть.

І креслять їх осяйні тіні

В безсмертя славну путь,

В віках віків бійці нетлінні
 Герої Крут не вмруть!

Вчитель

98 років тому 300 « мучнів українських» пішло в безсмертя. Юнаки-герої показали приклад мужності , відданості і незборимості духу. Герої не вмирають, вони живуть у пам’яті і справах наступних поколінь.

Учень

Любіть Україну, всім серцем любіть,

Священную Русь-Україну,

Як предки великі її бороніть,

Кохайте її до загину.

Любіть Україну , як вірні сини,

Віддати життя їй готові,

Як юні сини , що життя віддали

Під Крутами всі, як герої.

Слава, слава Україні і її народу,

Що своїм життям безцінним захищав свободу,

Що довічну самостійність розумом відстояв,-

Тричі слава Україні і її героям

Урок Мужності присвячений 

100 річниці від дня  народження В.О.Сухомлинського.

Тема уроку:  
 В.Сухомлинський . Людина. Учитель. Солдат. Добротворець.

Мета: показати учням, що В.Сухомлинський -  не тільки видатний педагог-новатор, а й захисник рідної землі, справжній патріот своєї Батьківщини. Виховувати в учнів почуття патріотизму та любові до своєї Батьківщини, прагнення стати справжніми її громадянами, вміння ставити перед собою мету , та добиватись її досягнення.

 Обладнання:  портрет В.Сухомлинського, свічки, виставка творів В.Сухомлинського, грамзапис пісень періоду Другої світової війни, плакати з висловами:  В.Сухомлинського « Людина народжується, щоби полишити слід вічний»,  «… професія у всіх одна – захисник Батьківщини».

Хід уроку.

Читець.

 Ніхто не забутий,

На попіл ніхто не згорів..

Солдатські портрети

На вишитих крилах пливуть.

І доки є пам'ять людей

І живуть матері,

Доти й сини, що спіткнулись об кулі,

Живуть.

Вчитель.  Пам'ять… Це те святе, що є в кожної людини. Пам'ять потрібна всім нам, щоб не забувати святі сторінки нашої історії. До онієї з найтрагічніших сторінок історії нашої країни ми можемо віднести події радянсько-німецької війни 1941-1945 років.

  Через суворі випробування, через вогонь небувалих за своїми масштабами битв пройшов наш народ до Великої Перемоги.

  Скільком захисникам не судилось повернутись до рідної хати, щоб уклонитись батьку-матері, поцілувати сина чи доньку, пригорнути до серця кохану. Вони полягли, до останнього подиху захищаючи свою Вітчизну.

Читець.

 Мені привиділось, немов солдати,

 Які не повернулися з боїв,

Не полягли, а залишились жити,

Перетворившись в білих журавлів.

Звучить запис пісні  «Журавлі»  муз. Я.Френкеля, сл.. Р.Гамзатова.

Вчитель. Серед тих,  хто став на захист рідної Вітчизни, був і Василь Олександрович Сухомлинський.

Читець. 

Великий працелюб і Бог дитини,

Безсмертна совість, людяність ясна…

Він Прометей своєї України,

І в педагогіці – Пролог!  Весна!

Є імена, які зорею сяють

На тисячі і тисячі років…

Життя таких у часі меж не знають,

Вони осяюють людей в віки.

Вчитель.  Ми знаємо його як учителя, директора школи, ученого, письменника. А ще він був солдатом, захисником рідної землі.

Читець.

Він був наставником, був другом,

І вчив дітей, таких, як ви.

Він словом поспішав відкрити дітям

Незвіданий ще світ краси і доброти.

Він словом підіймав бійців у бій,

В атаку!

Долаючи останню сотню метрів,

вів вперед!

В кишені збірочка відомого поета,

А за спиною плащ-палатка й кулемет.

Вчитель.  Коли почалась радянсько-німецька війна, Василь Олександрович, як і мільйони радянських людей, пішов на фронт.

Читець.

Зі спогадів Василя Олександровича:»  Пішов до армії через місяць після початку війни,- ніколи не думав, що через п’ять тижнів на берег Дніпра прийдуть фашисти. Я вірив, що скоро повернуся з перемогою».

Вчитель.  Війна привела його до Москви, де він навчався на короткотермінових політичних курсах при воєнно-політичній академії. Через місяць, на початку серпня, Сухомлинський, уже ротний політрук, займав зі своєю ротою оборону на березі Дніпра, тільки не на рідній Україні, а поблизу палаючого Смоленська.

  У січні 1942 року молодший політрук Сухомлинський був важко поранений, захищаючи Москву у битві під Ржевом. Тяжким було в Василя Олександровича поранення в руку. Хірурги хотіли її ампутувати. Але він не дав цього зробити, усе твердив: «Ні, я вчитель!» І це, мабуть, врятувало його. Лікарю довелося двічі оперувати Василя Олександровича, але руку він усе-таки не ампутував. Дуже вже була велика віра Сухомлинського в життя!

Читець.

Із хвилюванням і тривогою він ішов на перекомісію, яка мала визначити його долю. Хоч і начальник госпіталя, і хірург, який робив йому операцію, майже не залишили політруку шансів на повернення до армії, усе ж Сухомлинський сподівався. Лікарі уважно оглядали його, обмацуючи руки й ноги, перешіптувалися, занотовуючи щось у його особовій справі. Так він дійшов до голови комісії.

-         «Політрук Сухомлинський, - сказав той приглушеним  голосом,- мушу вас розчарувати. Ось тут, у цій папці, лежить ваша заява, в якій ви просите послати вас на фронт. На жаль, ми не можемо її задовольнити. Стан вашого здоров’я не дає на це права….»

-         «Але ж я здоровий, товариші, - обвів він членів комісії благальними очима. – Руки і ноги в мене цілі».

-         «Не зовсім», - сказав хірург і забарабанив пальцями по столу.

-         «Тут справа складніша, - заговорив голова комісії – Крім важких поранень і контузій у вас ще відкрилась давня хвороба легенів. Та й серце щось підкачало…»

-         «Серце»Моє серце велить мені бути там, де мої брати і друзі, товариші. Я наполягаю послати мене на фронт».

-         «Зараз фронт скрізь, молодий чоловіче, - не здавався голова комісії. – Ви за професією вчитель. От і виховуйте нам солдатів. Усе, політрук Сухомлинський1 Не будемо більше вас затримувати. Ви людина мужня і, я певен, знайдете своє місце в строю».

Вчитель.  Сухомлинський був призначений директором школи в селищі Ува. Одержавши в райвідділі народної освіти призначення, він із хвилюванням переступив поріг школи. Знайомство з вчителями було коротким. Здебільшого це були жінки й тільки два чоловіки, уже зовсім старенькі. Вони з цікавістю дивились на молодого військового в шинелі й ніяк не могли второпати, що цей солдат буде в них директором. Зате діти зустріли його захоплено. Як же, перед ними був справжній політрук, який воював з фашистами, у боях одержав важкі рани й тепер ось буде в них директором.

  Поселився він у школі, на другому поверсі, у маленькій кімнаті. Вона йому чимось нагадувала онуфріївську…

  Вересень почався дзвоником, як і колись на далекій Україні. День видався сонячний, лагідний, здавалось, високі небеса дзвеніли блакитним кришталем, скликаючи дітей до школи. На широкому подвір’ї поміж сосен зібралися школярі – хлопчики й дівчатка. Старшокласники юрмились осторонь, зосереджені й поважні. Їх було не густо.

  І потекли дні за днями: звичайна праця вчителя. Щодня уроки, задушевні розмови з учнями та вчителями, педради.. І обов’язково  щоденне слухання повідомлень ії фронтів. А ще Василь Олександрович запропонував проводити концерти учнів і вчителів у шпиталі.

Читець.

  Сьогодні учасники художньої самодіяльності Увинської середньої школи давали у шпиталі концерт. У тісну залу набилось повно солдатів, були такі, що й на милицях придибали – одне слово, прийшли всі так звані «ходячі», щоб послухати живе слово та пісню, розвіяти тугу.

Учень читає вірш К.Сімонова  «Чекай мене»

Звучить  запис пісні  «В землянці» ( музика К. Лістова, слова О. Суркова).

Вчитель.  А душа рвалась на далеку Батьківщину, холодними зимовими ночами тужила за рідними: «Де вони? Що з ними?»  Бачив у думках поневолену, але нескорену Україну, своє рідне, дороге Подніпров’я і чекав листів.

 Листи, листи…  Як приємно одержувати їх від друзів і добрих знайомих. От коли б сталось диво, і він одержав би листа від своїх батька й матері, від сестри Маланки, братів Івана та Сергія. Коли б озвались вони зі свого далека. Яка б то була радість!

  «За Харковом воскресла і Полтава» - цей рядок Павла Тичини, почутий одного разу по радіо, бринів у душі Сухомлинського, як урочиста музика. Полтава вільна! День 23 вересня став днем її другого народження. Він слухав наказ верховного головнокомандувача й невимовно радів за місто, в якому йому були знайомі кожна вулиця та стежина. А коли передали по радіо про звільнення Кременчука, мало не танцював з радості.

  Весною 1944 року, одразу ж після звільнення Кіровоградщини, Василь Олександрович повернувся в Онуфріївський район.

 

Читець.

«Додому, додому!» - співало його серце, і стелилась дорога до Дніпра на зруйновану, але нескорену Україну, яка зводилась зранена, але горда у своїй нездоланності та красі.

  І напевне тоді в його душі народились ці слова:

  Я був на далекій чужині,-

 Там небо таке ж голубе,

Та тільки нема Батьківщини,

Нема там, Вітчизно, тебе,

Бо в ріднім краю над землею

Чистіша і глибша блакить.

І сонце Вітчизни моєї

Яскравіше в небі горить.

Я слухав пісні на чужині –

Хороші думки в тих словах,

Але то не крила орлині,

Що є в наших рідних місцях.

Вчитель.  Зад зруйнованими хатами, над печами й попелищами цвітуть вишні, яблуні та груші, наполовину всохлі від страхітливого вогню. Василь Олександрович із болем у серці дивився на спалені села, як на пожарищах і руїнах цвіли сади – одвічна і невмируща краса України.

  Дивовижна  жага життя вражала на кожному кроці. Україна зводилась, як неопалима купина. Воскресали з пожарищ міста, то тут, то там над спаленими хатами вився димок з якимсь дивом уцілілої печі, у білому квіті стояли сади.

Читець.

 … Знов Україна перед нами –

Не в снах, не в мріях – наяву,

З долонь ми спраглими вустами

Пили водицю дніпрову.

Вчитель.   Одразу ж по приїзді Сухомлинський їде в Онуфріївку, де йому запропонували посаду завідуючого районним відділом освіти, який він очолював протягом чотирьох років. Новий завідуючий часто відвідує школи. І скрізь на нього чекали вчителі, учні і, звісно, клопоти: не вистачає або й зовсім немає парт (дощенту спалили німці), підручників, книжок, зошитів.

 Прагнучи безпосереднього спілкування з дітьми та зважаючи на стан здоров’я (давалися взнаки воєнні рани), Василь Олександрович просить призначити його директором однієї зі шкіл району. З 1948 року й до кінця життя він очолює Павлиську школу. «Ось тут моє місце, моя школа, моя висота», - думав Сухомлинський. В 1948 році це була звичайна, пересічна школа, до того ж ще й майже зруйнована в роки війни, відомою її зробив Сухомлинський.

Читець.

Для нього бій під Ржевом був останнім…

Та скільки ще було отих боїв?

Тяжких, запеклих і звитяжних,

В післявоєнні мирні дні.

Були бої на освітянській ниві

За погляди, думки і просто за буття.

Відстоював в боях нові ідеї,

Звитяжний бій – усе його життя.

Вчитель.  Він здолав смерть під Ржевом, щоб жити. Але жити активно. Як девіз були для нього слова Ушинського: «Треба знати, який шлях обрати, і вкласти у працю всю свою душу. Ось у чому сенс життя». Він вибрав нелегку долю учительську.

Звучить пісня  «Учительська доля» ( музика  М. Богданова, слова Г. Мельничука).

Вчитель.  Розповісти про те, що пережив і переніс у роки війни Василь Олександрович, майже неможливо. Він дуже мало писав по цей час свого життя. Він узагалі ніколи не писав про свої труднощі і про те, як він їх переборював. Можна подумати, що все йому давалось легко і просто, усе виходило само собою. Але треба зрозуміти, що перед нами незвичайна людина, з сильним, вольовим характером, яка вміє йти до поставленої мети.

  В.Сухомлинський говорив: «Кожному з нас, чоловіків, потрібно твердо пам’ятати:  у нас дві спеціальності: перша – чи то вчитель, чи то агроном, інженер…, а друга у всіх одна – захисник Батьківщини». І коли треба було довести це, він довів без зайвих слів справжнім ділом.

Читець.

Є люди, як свічки

Згорають, відходять в небуття.

Є люди, як зірки, -

Горять і світять все життя.

Та  ні, це не зірки, холодні, мертві.

Вони – серця, засвічені у небі,

Які горять, обігрівають все й не гаснуть.

Вчитель.  Ці слова про нього, того хто 32 роки вів свій педагогічний щоденник, а потім його роздуми у щоденнику ставали книгами. Для наймолодших він написав понад 1500 казок, новел і легенд, ми їх і нині залюбки читаємо.

Кожна казка, кожне оповідання – розповідають читачам про неповторну красу природи, чуйність у взаєминах між людьми, магічну силу доброти, пробуджують у нас бажання захистити слабшого, допомогти старшим. Щира усмішка, добре слово і хоча б краплиночка  тепла – мають дуже велику силу.

 Читець.

 Запам’ятай, моя дитино, з юних літ

На все життя, щоб знала, як прожити.

Людина для добра приходить в світ

Й покликана завжди добро творити.

Нелегко це, хто б що не говорив,

Й не кожному зробити це вдається.

Бо в світі стільки смертних є гріхів,

Що доброта не завжди йде до серця.

Та ти – людина, і тому учись

Добро творити, людям співчувати.

До цього світу пильно придивись,

Злим помислам навчися лад давати.

Йди з добротою – це собі затям,

Із ласкою, прихильністю, привітно.

Й не розлучайся з добрим почуттям,

Хай доброта в душі суцвіттям квітне.

Вчитель. В. О. Сухомлинському судилося народитись і померти у вересні. І це символічно. Бо вересень початок нового навчального року, у вересні діти йдуть до школи. На гранітному обеліску в Павлиші, що на нашій Кіровоградщині, викарбувано дві дати: 28.09.1918р. –  02.09.1970р.

Вересень квіти зібрав

Скрізь, де вони пломеніли,

Тихо пройшов і поклав

Їх на високій могилі.

В ній Сухомлинський лежить,

Вчитель  народний по праву.

 Як нам його не любить!

Він – наша гордість і слава.

Його не зламало у вирі життя,

Відлуння далекого бою…

Він з нами іде у дзвінке майбуття

Як личить Людині, Герою.

  Пам'ять про Людину з великої літери залишилась в його учнях, його творах, його добрих справах.

Дорогі діти, я вам бажаю зростати і жити слідуючи життєвому кредо Василя Олександровича: « Найвище звання на світі – бути Людиною. Бути Людиною і дбати про щастя інших».